Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
— Нарешті ми самі! — зітхнувши, мовила я. — Ось уже три дні я ніяк не можу спіймати тебе наодинці, а мені конче треба поговорити з тобою!.. Гійоме, вгадай, хто підстерігав мене в цей понеділок у Булоні, на розі вулиці Ламп і Національ?
— Гм! — здивовано гмикнув він. — Ти не з тих дівчат, котрі дозволяють хлопцям чекати на них біля входу до колежу! Отже, відповідь тільки одна: то був Ян.
— Ні,— відповіла я. — Ні, то був не Ян. То була… його мати.
— Жінка в чорному?
— Авжеж, вона хотіла поговорити зо мною про Яна. І, слово честі, то була досить-таки важка розмова.
— Важка?.. Для тебе? Чи для неї?
Я промовчала, не знаючи, що відповісти. Гійом мовчки стругав дощечку.
— Фан, — озвався він, — завжди треба намагатися бути справедливим і добрим. Бачиш, я довго думав про все це. У Яна є якась таємниця, котра мучить його, і ми, його друзі, повинні допомогти йому розгадати цю таємницю. Але тут не можна не зважати й на інших людей, причетних до цієї історії. Я хочу сказати: якщо ми за Яна, то це не означає, що ми повинні бути проти жінки в чорному. Лист, знайдений Інгвільд у Яновій кімнаті, розмова, яку ми з тобою підслухали на горищі,— хоч це, признайся, був і не дуже делікатний вчинок! — так само, як і багато інших дрібних фактів свідчать, що стосунки між Яном та його названою матір'ю досить напружені, і ця напруженість дедалі посилюється. Але чия там правда? Про це дуже важко судити… Ми багато чого не знаємо. Ян почуває себе знедоленим, безпритульним, неспокійним, — це більш ніж очевидно. А хіба ця жінка не почуває себе такою ж нещасною?
Я мовчки схилила голову на знак згоди. І раптом у моїй уяві постала сумна худенька постать нещасної жінки. Я знову мовби наяву побачила, як у той похмурий непогожий вечір вона пішла від мене, така самотня й прибита горем.
— Не подумай, що я дорікаю тобі,— додав брат, помітивши моє збентежене мовчання. — В душі, я добре знаю, ти й сама відчуваєш це…
І він знову заходився стругати свою дощечку.
Якусь мить я дивилася, як у каміні спалахують, мов феєрверк, тонкі закручені стружки, і милувалася Гійомовою майстерною роботою. Яка точність рухів і водночас яка сила!.. Гаряча хвиля ніжності до брата враз піднялася з глибини мого серця. Його розважливості й мудрості я могла довірити все на світі.
— Ну, то й що? — знову озвався він. — Чому та жінка хотіла побачитися з тобою?
— Хоче, щоб ми віддали їй сина, — так вона мені сказала. Щоб нічим не затримували його серед нас. Ох! Гійоме, після цієї розмови я часто запитую себе, як могли ми вигадати, що Ян і є отой маленький хлопчик із Нарвіка?
Гійом з несподіванки упустив на підлогу дощечку.
— Он воно що! Виходить, ми всі троє опинилися в глухому куті.
Він почав ходити туди й сюди по майстерні і ходив так досить довго. Потім зупинився перед масивним кам'яним стояком посеред майстерні і заговорив тихо, задумливо:
— А може, треба було б розповісти про все Інгвільд? Можливо, у ній озветься голос крові. Якщо вона справді Янова сестра…
— Сестра, сестра… Чи не надто ти поспішаєш з висновками? Вона його сестра, якщо тільки Ян — справді отой хлопчик із Нарвіка. Але ж він…
І я тут-таки, не довго думаючи, переповіла йому все, в чому призналася мені в кондитерській жінка в чорному.
Коли я закінчила, Гійом знову взявся до своєї роботи. Пальці його спритно вирізали дерев'яні стержні, але я добре, знала, що він дуже уважно слухав і обдумував мою розповідь.
Перш ніж заговорити, він помовчав кілька хвилин, весь поринувши, як здавалося на перший погляд, у свою працю.
— Послухай, Фан, — озвався він нарешті.— Мені треба перевірити все, що ти мені щойно розказала. Роботи цього вечора мені лишилося ще на добрих дві години. Я все обміркую, а завтра ми з тобою поговоримо, гаразд?
Потім, очевидно побоюючись, щоб я не піддалася раптовому жіночому поривові й не наговорила десь зайвого, він додав:
— Тільки Капітанові про це — ні словечка!
— Чому, Гійоме? Це ж він надумав запросити Інгвільд до Франції? Певно, мав причини вважати, що вона — Янова сестра. Отже…
Обличчя Гійомові спохмурніло.
— Звісно, звісно, — якось нехотя погодився він. — Але ж не слід забувати про його вік, про докори сумління, що не дають йому спокою, коли він думає про того малого хлопця з Нарвіка… Після твоєї зустрічі з цією жінкою, мені здається, усе треба заново обміркувати, обговорити. Ні, Фан, зараз не кажи йому нічого. Ми з тобою досить дорослі, щоб узяти на себе — на деякий час — продовження цієї битви й пошуків, як ти гадаєш?