Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
А другого дня я мала розмову з Яном у його кімнаті, на мукомельні. Я сказала йому, що його батьки померли ще в сороковому році, обоє,— і батько, й мати. Я сподівалася, що, втративши всяку надію розшукати їх, він повернеться до мене… Та він не повернувся. Я знаю — чому. Ян утратив у мене віру… Невже це можливо, що п'ятнадцять років любові і повного самозречення не залишили й сліду в серці хлопця, що тільки кровна спорідненість може зародити справжню любов і ніжність поміж сином та матір'ю?..
Вона простягнула руку і, вся тремтячи, поклала її на мою долоню:
— Чи розумієте ви мене, Фанні? Скажіть, чи розумієте ви мене хоч трошки?
Я тільки мовчки кивнула головою, неспроможна вимовити й слово, збентежена і розгублена.
Вже кілька хвилин офіціантка нерішуче крутилася біля нас, не зважуючись перервати нашу схвильовану розмову. Кав'ярня вже спорожніла. Як тільки жінка замовкла, офіціантка підійшла до нас:
— Перепрошую, пані, кондитерська зачиняється… Я глянула на годинник: була вже сьома.
Моя супутниця підвелася й розплатилась. Ми вийшли в ніч, на темну вулицю. Крижаний вітер враз накинувся на нас, я задихнулася на мить, відчуваючи, як холод входить у мене, ніби хвиля, вихлюпнута на піщаний берег.
Немов боячись, що вона більш ніколи не зустріне мене, і вбачаючи в мені свій порятунок, жінка в чорному тримала мене за руки і при тьмяному жовтому світлі вуличного ліхтаря пильно дивилася мені в очі.
— Тільки ви можете допомогти мені,— казала вона. — Я певна, що ви маєте вплив на Яна. Більший, ніж ваш брат. Більший, аніж та друга дівчина, чужоземка, її,— пробурмотіла жінка з якоюсь раптовою злістю в голосі,— я чомусь боюсь… Але ви, Фанні, добра, і Ян вас дуже любить, я знаю. Ви для нього як сестра…
Повз нас проходили люди, чоловіки й жінки, поспішаючи до своїх домівок. Час від часу порив вітру шпурляв нам в обличчя краплини дощу. Справжня злива ніяк не наважувалася припустити. То були ніби сльози цієї жінки, — видно, вона насилу стримує їх і от-от може заплакати…
— Якщо його батьки померли, то, виходить, це заради вас він лишається тут! — раптом простогнала вона. — Але ви не маєте права затримувати його!
— Пані…
— Пробачте, — зітхнула жінка, відпускаючи мої руки. — Згодом ви зрозумієте. Мати може піти на що завгодно, принижуватися, ставати навколішки заради своєї дитини. Вона не має власного самолюбства. Скажіть же, що ви зробите щось для мене!
— Обіцяю зробити все, що в моїх силах, — пробелькотіла я, затинаючись.
Нараз мені страшенно захотілося швидше поїхати звідси. Обома руками я міцно вчепилася за кермо велосипеда. Жінка помітила мій рух.
— Пробачте, що я так затримала вас, — мовила вона майже смиренно. — До побачення!..
Вона мерзлякувато загорнула поли свого пальта й тихо рушила від мене, похиливши голову, незважаючи на дощ і вітер, і мені здавалося, що буря дедалі дужче озлоблюється, лютує проти неї…
Зоставшись одна-однісінька на безлюдній вулиці, я скочила на велосипед і щосили налягла на педалі, поспішаючи якнайшвидше виїхати з Булоні. Не хотіла більше ні про що думати, не силкувалася щось зрозуміти. Здавалося, в той час я зовсім забула про бідолашного хлопця з Нарвіка. І тільки через півгодини спогад про нього — болісно, навально — знову наринув на мене, коли мене зненацька випередив, завиваючи і гуркочучи бляхою, важкий ваговоз. Якусь мить я палко бажала, щоб це був Ян, щоб він спинився, узяв мене в кабіну і усміхнувся мені своїми добрими, з бісиками в глибині очима… Та це був не Ян.
І знову я була сама на дорозі, серед нічної темряви й негоди. Я усвідомлювала тільки одне: маленький хлопчик із Нарвіка, хлоп'я, підібране «Сіріусом» біля узбережжя Норвегії, ніяк не може бути тим хлопчиком, якого в той самий час підібрала десь у канаві біля Турена жінка в чорному.
Усе змішалося й переплуталося в пекельному клубкові…
Спочатку я вирішила не казати нікому й слова про свою зустріч із жінкою в чорному. Усе, про що я дізналася від неї, так суперечило розповіді мого дідуся, що після тієї несподіваної зустрічі я надумалася приховати все насамперед від Капітана.
Але Гійом, звісно, цілком, заслуговував на мою довіру. Проте я мимоволі зволікала з розмовою, бо ніяк не могла застати брата самого. Мої заняття в колежі і та щира приязнь, яка об'єднувала нас чотирьох у Сонячних Дзиґарях, ніби змовилися перешкодити моїй розмові з братом наодинці. Аж у четвер увечері мені, нарешті, пощастило.
Побажавши Інгвільд на добраніч, я пішла до своєї кімнати і, не роздягаючись, сіла на канапу, чуйно прислухаючись до кожного шереху з сусідньої кімнати. Коли мені здалося, що Інгвільд уже заснула, я навшпиньках вийшла і подалася до Гійомової майстерні. Брат саме мучився, реставруючи якусь старовинну шафу.