Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
— Це правда, скажіть мені, це правда, що в мене є брат?.. О! Ви не можете зрозуміти, що це означає! Коли Фанні тихенько вийшла із своєї кімнати і я крадькома пішла в кухню, то сподівалася почути все, тільки не те, що він мій брат! «Інгвільд, можливо, сестра Янові!..» Як тільки я почула ці слова, мене пойняла шалена, несамовита радість, надія, я думала тільки про одне: аби це була правда! А тепер ви своїми сумнівами, доказами, своєю розсудливістю хочете зруйнувати все.
Вона ридала, схлипуючи, шморгаючи носом, як мале дитя. Мені здавалося, що її ридання відлунює в глибокій нічній тиші, мов удари грому. Не може бути, щоб там, нагорі, Ян не почув їх!
Гійом, втративши від цього несподіваного вибуху горя всю свою розважливість і мудрість, стояв мов укопаний. Вигляд у нього був страшенно розгублений. Потім він поклав руку на голову Інгвільд і почав ніжно гладити її волосся, нічого не кажучи, а вона, затинаючись і тремтячи всім тілом, говорила:
— Фанні, у тебе є брат! Вас двоє. Вас завжди буде двоє, завжди! Ви не знаєте, що це таке — бути одиначкою. Мені й на думку не спадало, що я теж могла б мати брата! І що це міг бути Ян… Ви тільки уявіть собі! Мати такого брата, як Ян!
— Я щиро вірю, що Ян — твій брат, — поволі мовила я. Здалося, Гійом чудом передав мені свій спокійний тихий голос — так він говорив з Інгвільд, коли ми наздогнали її на дорозі.— А тепер ходімо з нами, Інгвільд. Ми розкажемо тобі історію маленького хлопчика із Нарвіка, хлопчика, яким, можливо, знову став би Ян у твоїй прекрасній Норвегії…
Я взяла Інгвільд за руку, витерла своїм носовичком залите слізьми обличчя і не поспішаючи повела її до виходу з мукомельні, на дорогу.
Гійом мовчки йшов за нами.
Розділ шостий
Я СКАЗАЛА, ЩО З ЯНОВОЮ ТАЄМНИЦЕЮ
ТРЕБА БУТИ ДЕЛІКАТНИМИ Й ТЕРПЛЯЧИМИ
Уранці другого дня, в п'ятницю, треба було знову їхати до колежу. Знову — довга дорога на велосипеді, удосвіта, по скрипучому морозу; дахи Булоні, що зненацька виринали на повороті, на обрії — вершини гірського пасма Мон-Ламбер. А вдалині — море, тьмяно-сіре, з кам'янистим скелястим берегом, таке схоже на арктичне суворе море. Знову — штовханина перед вхідними дверима колежу, різноколірні рукавички й каптури дівчат-гімназисток. «Добридень», — чується раз у раз, і привітання це звучить уривчасто, майже суворо, воно неначе затверділо на морозі. Потім — на зміну метушні й галасливій штовханині — мертва тиша у класі…
Звичайна п'ятниця, ранок, як і сотні інших ранків у колежі імені Анжельє в Булоні…
Як звичайно, змінюються один за одним уроки: французька мова, природознавство, історія. Годинник незворушно-байдуже відлічує час. Я слухаю монотонні пояснення вчителів, спокійні й неквапливі — раніше мені завжди здавалося, що вони такі мудрі, цікаві. Але цього ранку вперше щось у мені протестує, повстає проти цієї звичної одноманітності.
Інгвільд сидить на своєму місці, поруч зі мною, так близько, що її лікоть торкається моєї лівої руки, і я часом навіть відчуваю, як легенько тремтять від напруження її пальці, коли вона пише. Та цього ранку її рука якась дерев'яна, і сама Інгвільд зовсім байдужа до класних справ. Інгвільд усім своїм єством, думками, тілом і душею зараз далеко звідси, я розумію це. Коли я насмілилася скоса, крадькома позирнути на неї, серце моє стислося: на її обличчі був зовсім новий, такий незвичний для неї вираз страждання й болю. Це збудило в мені спогад про нашу вчорашню нічну пригоду, про всі ті викриття й нашу вимушену далеку прогулянку, що привела нас трьох аж під вікно Янової кімнати.
…Повернувшись до Сонячних Дзиґарів, я довго не могла заснути і тому зовсім не виспалася. Так само й Інгвільд. Уранці, коли ми нашвидку давилися гарячою кавою, боячись запізнитися в колеж, до кухні зайшов Капітан. Він ще нічого не знав про нічні події, але, видно, прочитав щось на наших обличчях, бо спитав:
— Стомилася, Інгвільд?.. І ти теж, Фанні?.. Вигляд у вас обох не дуже гарний.
— Роботи багато, — квапливо пробурмотіла я. — Доводиться пізно сидіти над домашніми завданнями… Ну, до вечора, татуню! Нам треба поспішати, а то запізнимося!
У дворі Інгвільд одразу поцікавилась, чи знає дідусь про все, що сталося.
— Ні! — відповіла я. — Я нічого не сказала Капітанові, а він сам ні про що не питав.
Дорогою до Булоні ми не промовили більше ні слова про те, що так мучило нас обох. Холодний рвучкий вітер — того ранку було три градуси нижче нуля — ніби заморозив нам губи. До того ж мені здавалося, що я повинна надати моїй подружці право говорити першою, коли вона схоче. Хіба ж не її серце найдужче вразили й поранили ці нічні події?