25 портретів на тлі епохи
- Автор: Пидлуцкий Алексей
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6018-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «25 портретів на тлі епохи». Краткое содержание книги:
Це була дивна війна. Республіканці були переконані, що воюють із «фашистами»; націоналісти стверджували, що рятують Іспанію від уярмлення «комуністами». Насправді ж комуністи протягом усієї громадянської війни поступалися в республіканському таборі чисельністю та впливовістю і соціалістам, і анархо-синдикалістам, і лівим республіканцям, і навіть каталонським націоналістам. Фашисти ж (якщо навіть вважати такими, попри їхні категоричні заперечення, фалангістів Прімо де Рівери) завжди становили абсолютну меншість у різномастому конгломераті іспанських націоналістично-консервативних сил.
Безумовно, роль цих двох крайніх течій зростала завдяки втручанню в іспанську трагедію їхніх духовних побратимів, відповідно — з Радянського Союзу і з Німеччини та Італії. Загальновідомо, що на боці іспанських націоналістів воювали цілі корпуси італійських «добровольців»-чорносорочечників і німецький авіаційний легіон «Кондор», натомість республіканців підтримували Інтернаціональні бригади, створені Комінтерном, а фактично його шефом товаришем Сталіним. Не кажучи вже про численних іноземних військових радників по обидва боки фронту.
Розміри книги не дозволяють нам докладно простежити послідовність перемог і поразок франкістів у їхніх боях із республіканцями в 1936—1939 роках. Утім, хід цієї війни добре відомий. Франкісти у кривавій, запеклій боротьбі крок за кроком відвойовували в «червоних» свою батьківщину, приблизно так, як їхні предки відвойовували Іспанію в «маврів». Зрештою, 28 березня 1939 року націоналісти вступили до Мадрида. А 1 квітня генералісимус Франко закінчив останнє своє військове комюніке словами «Війну завершено». Хоча насправді до нової війни, яка стала вже не локальною, а світовою, залишалося лише п’ять місяців.
«Політика генерала Франко, — писав через кілька років Вінстон Черчілль, — протягом усієї війни залишалася виключно своєкорисливою та холоднокровною. Він думав лише про Іспанію та іспанські інтереси. Вдячність Гітлеру і Муссоліні за їхню допомогу йому була чужою. Цей тиран з обмеженими інтересами думав лише про те, як уникнути участі свого знекровленого народу в новій війні».
23 жовтня 1940 року на станції Ендай, що на французько-іспанському кордоні, відбулася перша і, як згодом виявилося, єдина зустріч Франко та Гітлера. Нацистський лідер, щойно поставивши на коліна Францію й ведучи «битву за Англію», вимагав від Франко якоїсь «дрібнички» — пропуску через іспанську територію 20 німецьких дивізій, що мали до 10 лютого 1941 року взяти Гібралтар і закрити англійцям доступ до Середземного моря, «відрізати Суец». Переговори Гітлера з Франко тривали десять годин, і, як сказав через кілька днів фюрер, він «волів би, щоб… [йому] вирвали три або чотири зуби, ніж знову пройти через це все». Ні, Франко жодним чином не ставив під сумнів необхідність звільнення споконвічної іспанської землі Гібралтару від загарбників-англійців. Але робити це мали виключно іспанські війська, яким німці мусили спершу надати щонайсучаснішу зброю. Участь німців вразила б національну гордість іспанців. Окрім того, взимку іспанські перевали малодоступні — тож операцію можна провести не раніше весни 1941-го. А ще за вступ у війну Франко вимагав приєднання до Іспанії Французької Каталонії, Алжиру від Орана до мису Бланко і фактично всього Марокко. Через кілька тижнів у розмові з Муссоліні Гітлер заявив, що Франко просто саботує вступ у війну, висуваючи наперед неприйнятні умови.
Щоправда, відразу після нападу Німеччини на Радянський Союз Франко заявив про відправку добровольчої «Блакитної (блакитні сорочки — уніформа «Фаланги». — Авт.) дивізії» до СРСР. Уже в жовтні 1941 року 19 тисяч іспанських «інтернаціоналістів» стали до бою з радянськими військами під Новгородом. Дивізія хоробро воювала, зазнала величезних втрат, і останні 296 добровольців повернулися з радянського полону до Іспанії лише у квітні 1954 року. Але, як зазначив у своєму щоденнику міністр закордонних справ Італії граф Чіано: «Внеску «Блакитної дивізії» у справу держав «осі» не порівняти з успішним проведенням операції «Ізабелла-Фелікс» (захоплення Гібралтару). А 1945 року американські аналітики в таємній доповіді президенту США серед помилок, які призвели до поразки Гітлера, поставили незахоплення Гібралтару в 1940 чи 1941 році на друге місце. Після нападу на СРСР.