25 портретів на тлі епохи

Майже 150 років — від початку XIX і до середини XX століття — історія Іспанії зводилася до запеклої боротьби між традиціоналістами і модернізаторами. На початку XIX століття Іспанія втратила майже всі свої величезні колонії в Латинській Америці, а її дедалі більше, дедалі глибше соціально-економічне та політичне відставання від розвинутих європейських держав уже ні в кого не залишало сумнівів. «Життя в Іспанії зупинилося, — стверджував великий іспанський філософ Хосе Ортега-і-Ґассет. — Нове не з’являється, а старе не відмирає». Спроби перенести на іспанський ґрунт досвід Франції, Британії та Німеччини виявилися невдалими. Щонайглибшу поляризацію громадської думки спричинила іспано-американська війна та її результати. 1898 року, коли майбутньому каудильйо було шість років, Сполучені Штати Америки після грубої провокації, організованої їхніми спецслужбами, напали на Іспанію. За кілька місяців, легко, ніби граючись, американці вщент розгромили Іспанію, практично повністю знищили застарілий, погано керований іспанський флот і відібрали в Мадрида три його останні великі колонії — Кубу, Філіппіни та Пуерто-Рико. Такого глибокого приниження горда й войовнича іспанська нація не зазнавала протягом багатьох сторіч своєї історії. Минали роки, але впевненість, що «далі так жити не можна», не залишала переважну більшість іспанців. Ось тільки ліберали, республіканці, соціалісти та анархісти, а згодом і комуністи, які з’явилися на іспанській сцені, вважали, що єдиний можливий шлях уперед — остаточний підрив і ліквідація міцних ще позицій монархії, аристократії та церкви в політичному житті, відмова від традиційних консервативно-католицьких цінностей. Представники ж правих сил убачали всі біди Іспанії в послабленні традиційних цінностей, у відмові від інтеграції політики та моралі. В перші десятиріччя XX століття іспанське суспільство виявилося розколотим практично навпіл. І прірва між двома таборами дедалі поглиблювалася. Можна було би багато говорити про взаємну недовіру і ненависть традиціоналістів та модернізаторів. Але досить одного факту: на початку 1936 року, за кілька місяців до початку громадянської війни, хтось пустив Мадридом чутку, що якісь католицькі черниці роздають дітям у робітничих кварталах столиці отруєні цукерки. Розлючений натовп пролетарів почав прямо на вулицях убивати всіх зустрічних католицьких священиків та ченців, підпалювати й оскверняти храми. Загалом за одну добу було лінчовано 31 священнослужителя. Найстрашніше ж полягало в тому, що погромники справді щиро вірили, що черниці могли підступно вбивати дітей.