Ставка більша за життя. Частина 2

нженер Ервін Райл був родом з Гамбурга. Йому пророкували блискуче майбутнє вченого, професор Люббіх пропонував молодому випускникові політехнічного інституту посаду асистента в своїй лабораторії, але Райла вабило виробництво. Він любив великі підприємства, розмах, порядок, організацію, любив повторювати слово “сучасність”, і в його вустах воно звучало, як бойовий клич. У тридцять восьмому році він зацікавився проблемами реактивних двигунів; йому ніхто не пішов назустріч, врешті-решт, він був лише молодим маловідомим інженером… Але Ервін умів підсипатися до потрібних людей, а оскільки ще й мав неабияке терпіння, то спокійно чекав свого дня, вірив, що він настане, і, коли йому, нарешті, запропонували керувати новим спеціальним заводом у Генерал-губернаторстві, Ервін зрозумів, що це й є його великий шанс.

Він умів працювати; цілими днями й ночами Райл не полишав території заводу, розташованого на околиці великого польського міста. Він не помічав ні самого міста, ні його мешканців; він прагнув будь-що встигнути, укластися в термін. І при цьому, власне, не думав ні пре війну, ні про велич Третього рейху. Райл думав тільки про двигуни І про себе.

Одначе з’явилися труднощі, перші випробування пройшли невдало, і тоді Райл уперше згадав про доктора Пулковського. Він чув про нього ще до війни. Тепер же, щойно Ставши директором заводу, Райл у розмові з високим чином гестапо назвав це ім’я. Гестапівець записав собі щось у нотатнику і через три місяці зателефонував. Пулковський був у них уже кілька тижнів…

Інженер Ервін Райл не забарився висловити про це своєї думки.

— Треба було негайно прислати його в моє розпорядження! — верещав він у трубку.

— Ми повинні були його приготувати, — почув він у відповідь, до того ж сказано це було таким тоном, що Райл більше нічого не спитав. Гестапівець просто повідомив його, коли доставлять Пулковського. Так і сказав — “доставлять”, ніби йшлося про партію товару або поштову посилку.

Райл поглянув на годинник. Невдовзі вони вже прибудуть. Він відклав технічні Креслення і з приємністю всівся в м’якому кріслі. Кабінет був умебльований затишно, дещо класично, але зі смаком. Проста лампа на письмовому столі, прості стільці і це крісло, бильце якого задумливо погладжував Райл. Він любив меблі, що їх сам конструював у вільний від роботи час, — зручні й красиві.

Фройляйн Крепке, немолода вже німкеня з Бессарабії, майже навшпиньки зайшла до кабінету й поставила на стіл чашку кави. Райл не подякував і навіть не глянув на свою секретарку. Він її не терпів. Ходила вона повільно, була тупа й несамостійна, і до того ж бридка. Райл заплющив очі і подумав про Данку. Чудова дівчина! Коли він виїздив з Гамбурга, йому сказали, що полячки неприязно ставляться навіть до цивільних німців, а ті, з якими можна мати справу…

З Данкою Райл познайомився всього кілька днів тому; після чергового невдалого випробування він виїжджав із заводу й побачив її перед заводською брамою. Вона була вродлива і гарно вбрана, значно краще, ніж інші дівчата в цьому місті. Райл зупинив машину. Дівчина добре говорила по-німецькому; вона пояснила, що арбайтсамт[10] направив її сюди на роботу. Данка ледь скривила губи… Ось вона й прийшла, що ж їй залишалося робити? Райл запропонував її підвезти. Він гадав, що дівчина відмовиться, але вона відразу погодилася. О ні, вона не була фанатичкою. Данка запросила його до себе; у неї була непогана квартира. Райлові подобалися такі помешкання — не захаращені дрібницями, скромно вмебльовані, що свідчило про добрий смак.

Наступного дня він знову прийшов до неї.

Райл приніс квіти і пляшку коньяку. Квіти вона поставила в високу вазочку на підвіконні, коньяк вони пили, сидячи на канапі.

— Ти не така, як інші польські дівчата, — почав Райл. — Я розумію, чому ви так неохоче приймаєте німців… Та це політика, а я нею не займаюсь. Ти ж теж ні, правда?

Вона кивнула. Потім вони танцювали, і Райл, пригортаючи її до себе, подумав, що непогано було б мати таку секретарку. Документи він би їй якось оформив. Можливо, в неї бабуся була німкенею, ну, хоч хто-небудь, сьома вода на киселі…

Тепер Райл думав тільки про те, як позбутися старої фройляйн Крепке. А вона саме знову зайшла до кабінету.

— Прийшли ці, з гестапо, — сповістила секретарка, не причиняючи за собою дверей.

— Я ж казав вам, фройляйн Крепке, що, заходячи до мого кабінету, треба причиняти за собою двері. Це — по-перше. А по-друге, доповідаючи, треба називати прізвища. Просіть!