Ставка більша за життя. Частина 2

— Увійдіть, — майже тої ж миті обізвався Пшетоцький.

— Що в вас, графе, стало так порожньо? — долинув стишений голос Маєвського. — А, я вже знаю, ви винесли свої екзотичні рослини.

— Іде зима, довелося винести в оранжерею. Але ви, певно, не по те прийшли, щоб розпитувати про мої пальми й агави? Сідайте. Я злий на вас, як сто чортів. Я такий злий, що вперше за багато років не заснув після обіду.

— Виспитесь після розмови зі мною. До вечері ще далеко. Ми, пане Тадеуш, знаємося багато років і завжди довіряли один одному, хоч і мали різні політичні погляди.

— Ви називаєте це поглядами? У вас ніколи не було ніяких поглядів. Могилу для Польщі ви копали, от що, добродію.

— Я не вступатиму з вами в дискусію, — сказав Маєвський.

— А хто вам дозволив втягти в це Зосю? Хіба так поводяться шляхтичі? Адже вона ще дитина, а ви, замість того, щоб прийти до мене і чесно сказати, добродію…

— Вона вже доросла і півроку в організації. Ви не можете заборонити їй служити вітчизні.

— Не вам, пане ротмістр, вчити Пшетоцьких, як треба служити вітчизні.

— Я звертаюсь до вашого патріотизму, до почуття громадянського обов’язку. Ви можете внести свій вклад у перемогу.

— А що ви хочете зробити з цими документами? — пирхнув старий. — У Карчмиськах у кузні куватимете літаки? Чи, може, продасте їх кому-небудь?

— Ви розмовляєте з керівником підрозділу Армії Крайової. Майте це на увазі, пане граф.

— Я знаю, з ким говорю. Який ви, таке й ваше підпілля, — кожна дитина про це знає. А на моє запитання ви так і не відповіли.

— Документи буде передано в розпорядження нашого уряду в Лондоні.

— Поштою? — глузував старий.

— Їх доправить кур’єр.

— Ага… — протяг старий. — Так ось навіщо знадобилася давня дружба. І як це я відразу не здогадався? Бач, забув вам сказати, що ми дружили з Генриком Кшемінським тільки до тридцять сьомого року, коли цей старий шелепа програв мені процес у сто тисяч. Відтоді ми не бачилися і, напевно, ніколи вже не побачимось.

— Це мене не цікавить, — перебив ротмістр. — Що буде в документами?

— Те, що й мало бути. Після війни я віддам їх Лятошеку. Може, він мені й віддячить за це. Якщо сюди прийдуть більшовики, то він у них буде великою фігурою. Він завжди водився з червоними. А якщо я помру або Лятошек загине — документи дістануться моїй онуці.

— Коли до цього у вас не відберуть їх німці. Питаю востаннє: ви віддасте ці документи представникам законного уряду Речі Посполитої?

— Прошу не кричати на мене в моєму домі, пане Маєвський. Останнє слово я вже сказав. А німці як досі не дістали документів, так і не дістануть їх після. Я вже про це подбаю. На все добре. Сподіваюсь, що тільки-но цей німець дозволить виїздити з Пшетоки, ви негайно з цього скористаєтесь.

Клосс тихенько вибрався з кабінету і поволі став спускатися сходами. Він так задумався, що ледве не зіткнувся з Мартою, котра бігла на кухню. На щастя, вона також дуже поспішала і не звернула на нього уваги.

Вийшов на подвір’я, перевірив, чи солдати на своїх місцях. Кілька хвилин поговорив з фельдфебелем. Клосс не квапився. Він хотів, щоб Маєвський встиг розповісти про свою невдачу. На цьому ґрунтувався весь його план. Він давав їм можливість зробити те, що сам передбачив. Потім вирішив пройтися по оранжереї. Коли через півгодини, приховуючи задоволення, прийшов у залу, то нікого вже там не застав. Очевидно, всі розійшлися по своїх кімнатах. Підіймаючись сходами на свою мансарду, він пробував зрозуміти: що його так вразило в залі? Якась незначна дрібниця, просто чогось бракувало, але чого саме?