Ставка більша за життя. Частина 2

Виходячи, він не повернув ключа в замку. Не хотів людині на горищі, для якої він приготував це визнання Хільди Кілар, завдавати клопоту вийти звідси.

Але їм довелося повернутись — задзвонив телефон.

— Б’юся об заклад, що це Гофберг, — сказала Хільда. — Ти дозволиш, Гансе?

Коли він кивнув головою, вона підійшла до телефону.

— Обер-лейтенант Хільда Кілар. Це я його попросила, пане полковник. Я хотіла особисто доповісти, що ми виконали завдання. Завтра ввечері в умовленому місці передам документацію. Я хотіла подякувати вам, пане полковник, за Клосса. Це чудовий офіцер. Щоправда, мені довелося через нього трохи понервувати, але я не знаю, що б без нього робила. Він дуже спритний, дуже. Так точно. Хайль Гітлер, пане полковник!

— Ти задоволений, Гансе? — запитала вона, прискаливши око. Клосс подумав, що в цю хвилину вона справді, гарна і ще що ця гарна дівчина, очевидно, не доживе до завтрашнього дня. А він, Клосс, не зробить нічого, щоб перешкодити, бо ця красива дівчина — смертельно небезпечний ворог.

Він залишив її на другому поверсі, а сам спустився в залу. Ян, котрий стояв біля вікна, вклонився йому.

— Добре, що я вас зустрів, Яне, — сказав Клосс. — Повідомте всіх, що виїзд із Пшетоки дозволяється. Подякуйте також від мене графові за гостину. — Побачивши на обличчі Яна грайливу усмішку, Клосс вирішив, що той його не розуміє. — Вам ясно? — перепитав він.

— Атож, — відповів Ян по-польському і, уважно розгледівшись, додав: — Чудова сьогодні погода.

— Минулого року о цій порі… — мимоволі почав Клосс і, здивувавшись, замовк. Потім оглянувся і закінчив по-польському: — Йшов дощ.

— Дощ із снігом, — докінчив Ян.

— Все гаразд, — промовив Клосс. — Ти від Бартека.

— Відповідаючи на твого останнього листа до Леона, Центр повідомляє, що ця справа його не цікавить. Чоловік, про якого ти писав, працює в Заураллі, а його сплав застосовується там із сорок першого року.

— Це Зосин батько. Знайди нагоду її повідомити, — сказав Клосс. — Окрім того, — він витяг з кишені пласку коробочку, забруднену землею, — візьми це і якнайшвидше спали її. Якщо в цьому вже немає потреби, то краще, щоб цього не було. Ага, — пригадав він, — скажи садівникові, нехай догляне за тією пальмою в оранжереї, хоч я й сподіваюсь, що не пошкодив коріння. Шкода буде, коли вона засохне.

На сходах з’явився Едвард. Клосс покрадьки всміхнувся, побачивши, що його рукав вимащений вапном, яким було побілене горище.

— Яне, — запитав Едвард, — де пан Маєвський?

— У себе, — відповів Ян.

Клосс холодно вклонився Едвардові і рушив до дверей. Він знав, що через хвилину вирок буде винесено.

— Виведіть із стодоли машину, від’їжджаємо! — крикнув Клосс фельдфебелеві.

І тільки тоді, коли вдалині зникли будинки Пшетоки, він уперше зміг подумати про дівчину, якої ніколи не бачив і ніколи не побачить, — про справжню Йоланту Кшемінську, закатовану Гофбергом і його негідниками.