Найкращий сищик та падіння імперії

— Ременя мені не вистачає, щоб пригостити тебе, бо патякаєш зайве.

— А ви з ременем любите? Був у мене один іноземець із Архангельська. Деревину на Вятці купував. Так теж із ременем любив, щоб ляскала його аж до синців.

— Ти мені не свисти, а поясни, чого це ти тут мене у блуд штовхаєш? — аж трохи роздратувався я.

— Господи, я ж не грошей прошу, чого тут з’ясовувати? — зробила великі очі Парася.

— Заплатили тобі?

— Хто? — здивувалася вона. Ну, наче по-справжньому!

— Тлумач? Він?

Параскева засміялася.

— Усе-то ви, Іване Карповичу, знаєте, нічого від вас не приховаєш.

— То заплатив?

— Ще ні. Але пообіцяв тридцять рублів, якщо я вас дорогою зваблю. То ви той, Іване Карповичу, зробіть уже милість, дайте бідній дівчині заробити, а питання свої залиште для злочинців, — попросила вона. Знову поцілувала, і не було в мене сил відмовити красуні.

У таких приємностях їхали до вечора, коли зупинилися на хуторі в лісах. Нам виділили окрему хату, складену з довгих колод. У хаті було добре натоплено, нагодували нас добряче і поклали спати на шкури. Параскева сказала, що хоче ще й премію заробити, я їй як міг допомагав. Коли заснула вона, полежав іще трохи і вийшов з хати. Надворі було тихо, візники, які у сусідній хаті ночували, вже спали. Мороз стояв, аж за щоки хапало. Нічого підозрілого. Воно б, може, треба було вийти, навколо хутора пройтися, подивитися, але схотілося повернутися до тепла, і повернувся. Хотів уночі ще прокинутися, та де там. Спав, наче немовля у колисці, прокинувся тільки зранку, коли на сніданок нам принесли цілий казан лосятини. Поїли, пива випили і поїхали.

Спочатку тривожився я, бо везуть бозна-куди, ліси навколо, люди чужі. А тепер заспокоївся, розповідав Парасі про різні пригоди, вона тільки дивувалася та сміялася.

— Веселе у вас життя, Іване Карповичу!

— Ага, аж занадто, — кивнув я. — А ти чим живеш, які в тебе пригоди?

— Та в мене все більше одноманітні. Прийде клієнт, гроші заплатить, шампанського вип’є, можна б уже до справи приступати, а воно нічим. Дивиться на мене, каже: «Зроби з ним щось». От не розумію я, навіщо до борделю ходити, коли в тебе не працює?

— Ну, воно ж тіло не працює, а душа просить, — пояснив я. — Слухай, а ото про брата свого, який у столиці пропав, ти не брехала?

— Ні, все так і було. А що, невже візьметеся?

— Та не знаю. Історія дуже вже каламутна, нічого не обіцятиму, але подумаю.

— У мене сто двадцять три рублі є. І ще більше буде, коли тут мені за сльози заплатять. Якщо дізнаєтеся, що з братом сталося, я все вам віддам.

— Подивимося, чи дізнаюся щось.

Їхали ще довгенько, коли попереду побачили невеличке село. Посередині тин дерев’яний, а за ним велика хата, як на ці дикі краї, так палац цілий. Здається, приїхали. У селі цьому народу зібралося багатенько, сотня, а може, й більше. Онде лосів упольованих розбирали. До нас вийшов чоловік у соболиній шубі, невисокий, худий, зі зморшкуватим обличчям. Всі йому тут вклонялися, наче раніше кріпаки до пана. А він дивився так зверхньо, наче генерал. Князь цей російською не балакав, то перекладав нам тлумач, хлопець років тридцяти, з рідкою борідкою.

— Князь дуже вдячний, що зголосилися ви супроводжувати його сина в останню путь. За нашими звичаями робити це мусять найкращі люди. Тож ми і попросили командира полку прислати Миколая Миколайовича, про якого Ваня в листах згадував і писав, що не зустрічав кращого воїна, — сказав тлумач. Бобров аж розчервонівся, зніяковів. — А коли дізналися, що і найкращий сищик імперії до нас їде, то взагалі зраділи. Можете не сумніватися, Іване Карповичу, князь віддячить вам за ваш вчинок.

Князь підійшов, обійняв мене і Боброва. Потім пішов до труни. Схилився над нею, і всі заплакали. Мабуть, любили цього Ваню. Поплакали, потім батько наказав труну зламати. Тіло з неї дістали і понесли кудись, а нас запросили до хати, поїсти. Я трохи насторожі був, щоб не підсипали чогось у їжу, але брали м’ясо з однієї миски і чай наливали з одного чайника, а пиво з одного жбана. Ну і видно було, що засмучені всі місцеві. Навіть діти — і ті похнюплені ходили.

— Чи не бажаєте з дороги до лазні сходити? — спитав тлумач. — У нас дуже добра лазня.

— О, це діло! Ходімо, Іване Карповичу, змиємо бруд дорожній, — зрадів Бобров.

Погодився я, пішли. Лазня була така натоплена, що одразу памороки забивало. Трохи посидиш і вже наче кипиш увесь. Я вийшов, хотів у сніг стрибнути, а тлумач на річку показав. Онде, мовляв, лід для нас видовбали. Товстезний лід, у два лікті! То я з розгону до ріки. А там такий холод, що одразу згадав я болото біля села Підребрового. Вискочив кулею — і до лазні.

Бобров води хлюпнув на каміння, я потроху зігріватися почав. Отак кілька разів збігав, потім сів чай пити. Чорний, хороший чай, а до нього булка біла з медом. Непогано живуть люди у цих лісах!

Коли почув, що у бубон забили десь неподалік. Воно не те щоб коли нехристі, то вже і нелюди, але якось тривожно мені стало.