Між орлами і півмісяцем
- Автор: Химко Андрій
- Серия: Засвіти #2
- Год: 1992
- Язык: украинский
- ISBN: 5-333-00948-1
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Між орлами і півмісяцем». Краткое содержание книги:
Вирушив і Сірко, врешті, із Молдови до Чигирина, попрощавшись тепло із Лупу та Куконою-Катериною, із Гнатом Шульгою та Явтусем Халявою, з чунтулом-баном Барашем і навіть із джупанесою Розанди. Вирушив, як було наказано гетьманом, на Чигирин, але в дорозі провідав, що татари і частина буджаків із Ачі-Кале — Очакова та Вітовтової цитаделі взяли великий ясир із втікачів-викітців, які правилися на схід в Задніпров'я. Круто взявши праворуч і роблячи переважно вночі переходи, Сірко зненацька зустрів чамбул людоловів і умліока оточив його та без супротиву взяв у полон. Четвертого дня отак же раптово він напав і на решту людоловів, пославши загін козаків під Межигір'я. Оружні татари вчинили супротив і намагалися вирватися, кинувши ясир. По короткій сутичці, на несказанну радість нещасних бранців, і цих було подолано. Татар забрали в полон, прихопили, ясна річ, і табун коней та все награбоване ними в Україні майно.
Сірко із полком та ясирниками невдовзі був уже аж під Ржищевом. Викітчани одержали від нього своє майно, їстива, оконилися та опряжили повози-батови з баулами. У Ржищеві він переправив їх за Дніпро. Довго проводжав Сірко очима із дніпрового горба викітські валки, поки й не зникли вони за перелісками та горбами. Приєднавши кількасот ржищівчан-доброхітців до свого полку, він врешті спішно направився на полудень до Чигирина.
Тим часом із Рашкова вибрався, хоч і нерадо, в казково-ясний політній день і Тиміш Хмель з Розандою в супроводі свого і Носачевого полків, не зустрівши, на щастя, пригод у путі по рідному напівзруйнованому, закосиченому в жовтозела та забур'янення краєві. Поки молодих оточувала урочиста обрядова святість, а польський король, магнати і сейм вирішували у Бресті долю «бродних» людей та жебраків-повстанців і спішно оголошували нове посполите рушення, Кіндрат Бурляй та Самійло Мужиловський пиячили і трактували в Москві із боярами Прозоровським і Хитрово-Хитрим та з дяками Лопухіним і Івановим, домагаючись від них хоча б наближення царських стрільців до Смоленська для спеленання воєнних дій Радзивілла, а ще дозволу на проїзд козацької делегації через Задебрянщину до шведської королеви Христини. Та батюшці-цареві не до них було, він слав до ляхів у Львів Рєпніна-Оболенського з вимогами сатисфакції за образливе написання його величного імені без стоповерхових титулів і слів «всія Русії володар» та вимагав покарання королівських писарів-скрибів Окуня і Ляпуна, які кровно принизили гідність царя. Ян-Казимир, навіть недослухавши читання того задовгого послання-протесту, відпровадив посланця далеко від себе і спішно пішов із шістдесятитисячним військом на Кам'янець-Подільський. В Чигирині пороховим склепом вибухнула і карою Божою впала на гетьмана така несподівана і на диво жорстока новина. У відсутність Хмельницького, може й не без помочі суботівського генерального отамана Лавріна Капусти, Тиміш Хмель, зловивши ненависну всім, а йому особливо, мачуху Гелену на перелюбстві із генеральним скарбником Крайзом, привселюдно скарав обох, повісивши поряд на шибениці,— на неприховану радість міщан і старшини та на непоправне горе батькові. А так, не Гелену і Крайза син загубив тоді, а гетьмана. Адже вона була крилами Богданові в його леті до слави і до падіння!..
Іван Сірко, повернувшись в ті дні до Чигирина із Вужина, де розміщував свій полк, віри не йняв тому, був до краю спантеличений тією подією. Її не розуміли й інші, крім хіба Капусти та Виговського.
Тиміш Хмель лицарськи виріс в очах міщан, в очах старшини, навіть різних дознавачів та їхніх засильців у Чигирині. Легенди стали ходити про нього у всьому краї, підхоплені кобзарями та подорожниками-жебраками. Гайтою-повією поспольство обзивало гетьманшу — мачуху його! Не бракувало утіх і в усіх сусідніх високих дворах... І тільки Польща і навіть папа були в траурі...
В самому ж місті на Тясмині, як на бджолиному рійнищі, гуло і гойкало, вирувало і нуртувало, кипіло й збігало: і внизу та на Пісках, і в Нагір'ї, і на Луці-Діброві. Розрослося місто, започате фортечкою на горі ще князем Святославом, так, що не віриться і старожилам! Козацький рід Чигирів б'є себе в груди і божиться, що його прадід Чигир знав самого Святослава, бо був у сторожі замковій і остроговій... Набудовано, навергано, настягувано, навезено і нанесено та нагнано стільки, що Сіркові, по майже дворічній відсутності, впізнати Чигирин несила. Купцями, крамарями-гендлярами, гостями та жебраками заповнилися вулиці, торговий майдан-ринок і навіть околиці; ятками, будами та лавками обросло все довкілля, обгородилося й обставилося. Службами та мешканнями обсівся у всі боки замок на узбіччі Камінної гори — і не пізнати б її, коли б не ота Байдина каланча...
А худоби всілякої, а дробу! Реве, ірже, кувікає, кукурікає і навіть канарками в кліточках виспівує! А їстив, питв, шинків з дорідними, меткими шинкарками — і в руках, і в очах, і в станах та статурах закличних! А гов'ядів тих — очі розбігаються! Навіть два слони із слоненятком і кілька десятків верблюдів та верблюдиць з верблюденятами є! А про осликів-трудівників і казати нічого — повно їх і на вулицях, і в дворах, бо коня чи вола вилучать на війну, а ослика ніхто не зачепить!..
А одягу, взуття, кабардинок, мегерок з пір'яними султанами, хустин та головостяжів, зборників і очіпків, стрічок, намист, плахт, корсеток — поглядом не охопиш! А шовку, сукон, парчі-гризету, саєту, перкалю, оксамитів, китайки, полотен, фелендишів різних! Тямком не вбереш ні в очі, ні в голову!
А послів тих — дивовижно одягнених, а берлинів, карет, таратайок, носилок-лектик — безліч! А коней — та ще яких! — море, хмарища! Кипить, кишлиться різностроєм, різноликістю, гомоном, багатомовністю, гамором, плачем, сміхом, штукарством люд, один убогістю світить, а другий — багатством і розкішшю.
Навіть козаки-гульвіси — і ті не однакові, ба й давнезні діди та кобзарі різні: в одних штани із гандиверу-саєту, а в інших — із полотна, бо саєтові ганиба-нужда з'їла, сорочка, хоч і з манишкою та стрічкою, але в одного гафтом підрублена, а в іншого — сировою ниткою. Сором не дим — очей не виїсть, бо вбогість не вада, а нещастя...
«Так воно, так, та з хати як? — чує Сірко розмови.— Хай би вже було, як є, аби ляхів якось одоліти, так з ханом знову ж заграє гетьман і московитів, кажуть, улещує, а для чого нам і ті, і інші? Що ми — каліки якісь? Не дамо собі ради?! На гетьманчука одна надія тепер... На гетьманчука!..»
Сірко зітхає, оминає гурти людей, вив'юнюється із їхніх товпищ до Велеса, що чекає на нього над берегом Тясмину із джурою Лавріном Гуком. Він переповнений недавніми подіями, горем гетьмана і отими наріканнями, що почув щойно в товпищі. Тясмин рябіє сонячними блищиками, ряскою і качиними та гусиними вивідками, а береги — курми, гиндиками і панятами... Багатий Чигирин! Великий тепер, бо з'єднався і з Дібровою, і з Пісками, і з Полем та аж Бором.
«Конче мушу побачитися в Суботові із Тимошем,— вирішує на ходу Сірко.— Мушу зорієнтуватися та освідчитися, що воно, та куди, і до чого тут іде. Чому знову розпускаються полки? — Вихоплюється він хвацько на свого вірного скакуна.— Польща і Литва знову ж в рушенні!..»
— Десь їдемо, полковнику? — злетівши й собі на коня, питає Лаврін Гук.
— У гості, Лавре,— на скаку гукає Сірко.— В Суботів!..
Осінній вітерець-легіт обдає обох вершників, що несуться від чигиринської Камінної гори давнім розбитим шляхом-путівцем попід горою на Суботів. Тясмин праворуч в'ється змієм попід кручами та горбами, а лівобіч, за густо заселеною горою, як смугасті постелі, розляглися на косогорах, розпласталися вижовклі та оголені поля, пописані смушкуватими оранками-ріллями. Ось і обійстя гетьманове. Мурашаться, клопочуться на горбі каменярі-муляри, докладаючи із цегли та буту церкву-усипальницю, бо гетьман старий і думає вже про кінець свого буття, що спливло, як оті закругли тясминські в Дніпро.