Червоні хащі
- Автор: Фоззі
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-670-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Червоні хащі». Краткое содержание книги:
— Хлопці, ви що, не знаєте, де ваш друг лежить?
Вагаючись, Григорій пояснив, що на похорон вони тоді не пішли, бо дощ ішов, але він точно має бути десь тут, скраю, де зазвичай ховають мешканців будинку.
— А звідки нам тоді знати, що всім, кому ми листа писали, відоме те місце.
— Ну, вони точно знають. Вони ж і ховали. Втрьох.
Я спробував уявити, як би це я не пішов на похорон сусіда, з котрим минула частина мого життя, і не зміг. Усе-таки дивні люди мені тут зустрілись, і за інших обставин ми би ніколи в житті не потоваришували. Ми з Йосипом пішли в різні боки, розглядаючи написи на хрестах, а Журба лишився на дорозі, яка вела вздовж цвинтаря, постійно перепитуючи звідти своїм могутнім голосом, чи вже надибали, чи ні.
Микола Сергійович Тараненко знайшовся з мого боку, десь метрів за сто, другою могилою від краю. Аж дев’ятнадцятого року народження, — ти диви, скільки прожив! Земля просіла, та, схоже, тут ніхто таким не переймався. Із землі стирчав простий дерев’яний хрест із табличкою. Навіть фото не було. Мною аж затіпало: невже й мені тут лежати? Ні, тільки до Марії, тільки у своє село!
Я погукав, і невдовзі Йосип із Журбою вже стояли поруч. Гриша сумно дивився на могилу, вочевидь, думаючи про те саме, що і я, а Старенький відразу побіг кудись убік і через кілька хвилин прокричав, аби ми йшли до нього, на голос.
Він курив на лавочці за кам’яним столиком у великій огорожці між двох високих ялинок. Трохи віддалік стояла велика плита пам’ятника з чорного мармуру. Йосип хитнув на нього головою і значущо промовив: «Абраменко… Почтальйон, наверноє. Ілі учитель младших класов». І, сам собі усміхаючись, почав діставати з кошика чашки, термос і пакунок із тим клятим печивом.
«Та почекай, дай віддихатися», — спробував я його пригальмувати, проте Йосип завжди діяв винятково за власним розкладом, і якщо він уважав, наприклад, що час усім поїсти, то тобі доводилося сідати за стіл. Як він там казав? Баклана не перебакланиш? Схоже на те.
Але треба віддати належне: дислокацію він обрав відмінну. З боку дороги нас не видно — дерева прикривають, — зате звідси добре проглядаються підступи до Сергеїча, а ми ж прийшли спостерігати, хіба ні?
З’ясувалося, що термосів він узяв два, причому великих, тож чаю в нас було вдосталь. Печиво було не так, аби дуже смачне, та можете не сумніватися: нам довелося з’їсти його все, ще й дякуючи раз у раз кондитерові, котрий цього буквально вимагав кожним своїм поглядом, кожним своїм гучним «ням-ням».
Сьорбаючи чай, ми провели в засідці кілька годин. Розмовляли собі то про се, то про те. Спочатку Журба розповідав про Сергеїча, який, схоже, був той іще ветеран війни: і до Глаші залицявся, й у самоволку ходив, і чекушку ховав од завідувачки у бачку унітаза. Усім би так у вісімдесят п’ять років…
Йосип розповів історію про те, як у дитинстві разом із другом утік з дому і поїхав у Крим, де вони крали на базарі, і як їм тоді весело та красно жилося. Час минав, наближався вечір, а мої найгірші сподівання здійснювалися: ніхто до могили з повинною не йшов. І навіщо ми все це зробили? Тільки щоби посидіти тут, на свіжому повітрі, якщо так можна сказати про кладовище?
Проте за однією історією надходила інша, і потрошки я почав забувати про свої побоювання. Ми вже розпочали другий термос, Йосип курив чи не вдесяте і розповідав щось знову про свій футбол:
— Умірать надо в понєдєльнік. Хотя во вторнік Ліга чемпіонов — надо погодіть. І в срєду — тоже. А там уже і новий тур маячит… Короче, хер поймйош, когда лучше помірать. Зімой разве шо…
— Лучше вже нікогда, — сумно промовив Журба, схожий у своїх окулярах на слоника з мультика про 38 папуг. Йосип одразу встромив своє:
— Тю, ти дурной. Тєбе надо такая вечная жизнь? С Зінкой і манкой? Єслі б нє футбол, я б вообще манал такоє. Ну, помру, ну, положат сбоку от Сєргеїча. А што я пропущу? Єщо одін рибний четверг? Єщо вибори?
Поклавши голову на долоні, я не втручався в їхню перепалку і думав: а дійсно, чого ми так боїмося тієї смерті? Усе одно все найкраще лишилося позаду. Он послухати Йосипові спогади про Крим після війни та і своє пригадати — ми ж нічого хорошого в цій клятій незрозумілій сучасності не знаходимо. Дійсно, що я пропущу? Ще один день народження внучки? А воно їй треба? Вона хоча би знає, коли я народився?
І так мені добре тут думалося, так гладко лилися думки, що я шкодував, що не взяв зошита, щоби записати кілька ідей. Ковтаючи холодний чай, я блукав у минулому, часом визираючи звідти, щоби щось відповісти на запитання сусідів. А потому з насолодою занурювався у свої думки й літав над нашим селом, пригадуючи все хороше, що колись сталося зі мною.