Червоні хащі
- Автор: Фоззі
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-670-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Червоні хащі». Краткое содержание книги:
Його було чути скрізь: він то перевіряв, як там покійна в коморі, то пригадував, як майстерно та ловила в їдальні мух, то з’ясовував із Матвіївною деталі завтрашнього меню, — ніби то не він учора підкладав їй гнівного листа і звинувачував у систематичних крадіжках.
Увечері Старенький десь надибав пляшку й улаштував попередні поминки — на дворі, біля гойдалки. За компаньйонів він узяв собі Бродягу, Славентія та Петровича. Ну і Журба туди поперся, важко видихаючи від одночасної скорботи і важкого пересування на возику. Я не пішов, а після вечері взяв книжку О’Генрі та й заснув, не чекаючи на них, і спав собі до самого ранку в спокої, хоч і без снів із парканами.
А після нервового сніданку, до краю повного згорьованих зітхань і коротких поглядів у бік кухні, ми зібралися на подвір’ї. Грузінка на таксі привезла місцевого священика — отця Віталія, який учора, мабуть, теж когось чи то ховав, чи то хрестив. Принаймні від нього так тхнуло, що він складав характерну пару з нашою лікаркою.
Судячи з таблички, прибитої до палки, Криву звали Ганна Василівна Величко і було їй трохи більше за 84 роки. У березні, виходить, був її день народження, та я не пам’ятав, аби ми його святкували. Мабуть, вона й сама про те забула. Покійна лежала у простій, навіть не фарбованій, труні, яку Йосип зі своїми посіпаками поставив перед гойдалкою.
З будинку винесли купу стільців, аби ми могли сидіти біля труни, хоча це й не відповідало нашим православним канонам. Про це спільноту повідомив отець Віталій, але Зіна так на нього шикнула, що той відразу замовкнув і почав побожно молитись і швидко хреститись, аби захиститися від завідувачки.
Тож наше зібрання виглядало як католицький похорон із якогось кіно: всі сиділи, а священик казав промову під наглядом Грузінки, яка, вочевидь, намагалася контролювати всі його вислови та вчинки. Ну, нічого нового він і не сказав. Щось бубонів собі під ніс, читаючи з книжки. У них вважається так: що незрозуміліший текст, то краще, — а мені завжди здавалося, що має бути навпаки.
Тому я його й не слухав. Сидів в останніх рядах і думав про те, що вмирати навесні не так уже і страшно. Осінь — інша річ. Хто занадто любить осінь — той Пушкіна забагато читав. А весна — це нагорода. «Ще б одну хорошу весну чи навіть дві», — думав я собі, поглядаючи на чисте небо. Журба не міг лишити мене напризволяще і прикотився, ставши поруч. Виглядав він так собі: червоні очі, захекане дихання. Ну, так йому і треба за вчорашнє. Цей чоловік, здавалося, не мав власного погляду на речі й завжди йшов за тим, хто сміливіший за нього.
«Пощастило-то з погодою», — почав він, помітивши мій погляд, звернений догори. От скільки себе пам’ятаю, завжди на похороні розмовляють про погоду, ніби це дійсно має значення. Я хитнув головою, бажаючи, щоби Григорій змінив тему, але той не здавався, а почав пригадувати дощі на похованнях, які йому доводилося відвідувати раніше. У таких випадках ті самі люди, котрі вихваляють гарну погоду, зазвичай кажуть, що це природа плаче за померлим. І всі з ними погоджуються, ніби в цьому і є правда.
Відчепитися від Журби мені не вдалося, а пересісти було нікуди, тож так ми й сиділи: один говорив, другому доводилося слухати. Нарешті отець Віталій закінчив попередню промову, й усі почали голосно з’ясовувати, хто може дійти до цвинтаря і назад, а хто — ні. Воно, звичайно, не завадив би мікроавтобус, але то було би задорого.
Тому таксист, котрий лишався за воротами, підігнав свого «жигуля» до дверей, труну поставили машині на багажник — упоперек, прив’язавши її до дверцят авто з допомогою мотузки, на якій зазвичай сушили одяг. Більш жваві вишикувались у скорботну колону, кволі зібралися на ґанку і звідти гучно плакали, щоби хтось бува не вирішив, що вони любили Криву менше за тих, у кого вистачає сил іти.
Нарешті рушили. Йосип із Рибою пішли за машиною, притримуючи труну, щоби не впала, а я замикав похоронний похід, штовхаючи візок зі Журбою. Матвіївна поклала йому на коліна пару пакетів із поминальним обідом і побігла наперед — стежити за рухом машини. А Григорій відразу взявся копирсатись у тих пакунках, аби з’ясувати, що саме нам зібрали на поминки.
Ну, добре хоч так: він принаймні замовчав, а то вже сил не було слухати ті теревені. Я ловив обличчям свіже повітря і знову думав про весну як про оптимальний час для смерті, коли сама природа ніби натякає, що в неї без тебе все буде в повному порядку, — не хвилюйся, мовляв.