Червоні хащі
- Автор: Фоззі
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-670-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Червоні хащі». Краткое содержание книги:
— Уже лучше. Ти нє безнадьожен. Он Гриня думал, што дєсять, но годи папіной дрєсіровкі творят чудєса, — не визнав своєї поразки Старенький і почав ознайомлювати нас зі складом збірної України, яка готувалася до Чемпіонату світу.
Крім Шевченка, я нікого з них не знав і навіть не намагався запам’ятати — зовсім як Анатоліївна нас, — але Йосип вимагав постійного підтвердження розуміння того, що відбувається, тому доводилося раз у раз хитати головою. Впадало у вічі, що футболісти майже зі самого початку гри виглядали втомленими й відверто не отримували насолоди від гри. Як і ми, між іншим. По воротах ніхто не бив, опонентів красиво не обігрував, м’яч десь собі літав, а люди бігали — от і вся гра.
Поспостерігавши, Йосип почав сварити футболістів:
— Дєрєв’я, чистиє ж дєрєв’я. Куда ти виносіш, бестолоч? — після чого сумно видихнув і почав свою чергову історію: — Батя мой Блоху би нє одобріл. Батя, шо характєрно, і Лобана нє любіл, всю дорогу за «Торпедо» болєл. Сядєм сборную смотрєть, а он только і верєщит: «Де Ширінбеков, де братья Савічеви?». Батя прожил долго — восємдєсят пять год. Я от тоже дє-то так планірую. Так вот, сєлі ми смотрєть в дєвяностом чемпіонат міра, белую скрутілі, закусіть — всьо, как полагаєтся. А Марадона, сучий потрох, рукой с ворот наш мяч вибіл, а бил би гол! А я возьмі і ляпні: «Рука била!». А батя такой: «А судья шо?». А я єму: «Шо ти хочеш, єслі судья — Педерсен»! Тут батя кулаком по столу хрусь — і крякнул. Сєрце.
— Та ладно? — видихнув позаду хтось переляканим голосом. Ми розвернулись і побачили, що то Петрович.
— Так! — розлютився Старенький. — Ану давай, нє мешай нам! А ти знаєш вообще, шо Петя — женскоє імя? Тока нє вездє.
Петрович ображено підтиснув губи і зник у напрямку коридору.
— І шо? — обережно перепитав у Йосипа Журба, спонукаючи того повернутися до історії.
— Шо-шо? Крякнул, говорю ж. Прямо за столом.
— Господи, — не втримався я, уявивши собі цю картину: родина вдома дивиться футбол, так на нього чекає, раптом тато помирає, а на екрані продовжують бігати люди в трусах, ніби це дійсно важливо.
— Ну, — подивившись на мене, продовжив Старенький, — он тєм лєтом так закладивал, шо оно к тому і шло. Лєтом нєльзя в возрастє — жарко. Я от, када ето вспомінаю, начинаю думать… Короче, вродє ж єго Марадона с судьйою убілі. Но так і я ж мог сказать, шо в плєчо попало. Может, єщо би протянул… От у вікінгов как етот рай їхній називаєтся?
— Вальгалла, — нагадав я.
— Ага, так я думаю, шо єслі там (він показав пальцем на стелю) єсть шо-то подобноє, то батя там сєйчас сідіт, дєржит кота на колєнях, пйот сто грам, смотріт ето гамно (тим самим пальцем показав на телевізор) і знаєш, шо говоріт?
— Що?
— Дєрєв’я! Чистиє дєрєв’я!
Відразу по перерві матчу до їдальні рішуче вдерлася Грузінка і гучно поцікавилась у нас: «А що відбувається?». Мабуть, якась із жінок, котрі звикли цілий день проводити біля телевізора, поскаржилася завідувачці на нашу поведінку, ніби ми не мали права на власні побажання щодо програми передач. Ні, що не кажіть, а одного телевізора для такої аудиторії, як наша, було замало.
— Шо-шо? — з готовністю озвався Йосип. — Футбол смотрім. Імеєм право. Я утром занімал за Глашей, — всє свідєтєлі.
Зінаїда примружила очі, дивлячись в екран, і спитала:
— Ото вже почалося те, на що ви чекали?
— Ні, то товариська гра, повтор, — уліз до розмови миролюбний Григорій, і Старенький ледве чутно цикнув на нього, щоби не заважав.
Завідувачка ще раз придивилася до гри і здивувалась:
— Андонєнко, ти ж його вчора дивився.
— Так то я сам, а мушкетьори спалі. Їх же готовіть надо!
— До чого готовить?
— К чемпіонату міра, тьомная ти женщина. І вообще, шо ти прістєбалася? Ето тєбя нє касаєтся.
— Мене тут всьо касаїться, — не погодилася Грузінка, вперши руки у боки. — Давайте швидко сворачивайтесь. Люди ждуть. І цей… Ви мені краще скажіть: ви вирішили, куди будете переїжджать?
Тут уже і я не втримався. Не далі, як тиждень тому, я віддав їй внесок за новий квартал і поцікавився, що з нашим будинком буде далі. Власне, ще тривав другий квартал мого перебування в Червоних Хащах і можна було не поспішати, але тримати при собі гривні не хотілося: наша вітчизняна валюта вимагала термінових рішень.
Тоді Зіна відповіла туманно: ще не відомо. І взяла гроші, потвора. А тепер — ти диви! — знову за своє. «А вже є рішення?» — з наголосом на останнє слово спитав я, уважно дивлячись їй в очі. Мій розрахунок при цьому був такий: якщо завідувачка витримає погляд і відповість, що рішення вищих інстанцій є, тоді наші справи кепські: зживуть зі світу, порозпихають кого куди і будинок точно закриють. Якщо ж відведе очі, це означатиме, що нічого ще не відомо і, найімовірніше, вона щось кривить душею і нічого ще не вирішено. Зінаїда швидко повернулася до телевізора, де Олег Блохін силкувався з кимось лаятись англійською, та виходило в нього так собі. Отже, або вона ще не впевнена в тому, що будинок закриють, або тут щось нечисте відбувається.