Червоні хащі
- Автор: Фоззі
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-670-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Червоні хащі». Краткое содержание книги:
Листи ми сіли писати у себе в палаті, про всяк випадок поставивши крісло Журби на проході так, аби воно не давало дверям відчинитися. Риба традиційно десь собі гойдався, тому від неочікуваних свідків ми були захищені. Писати випало мені — як колишньому вчителеві та ще й людині, чийого почерку завідувачці ні з чим порівняти. Чисті аркуші знайшлись у мене, ручка — теж. Я висунув тумбочку, затулив про всяк випадок шторами вікна й сів у повній бойовій готовності.
Зрозуміло, що про всі деталі подбав Йосип. Він допив свій коньяк, виділивши крапельку Григорієві, й ходив у проході між ліжками, заклавши руки за спину. Нагадував мені якогось професора зі старого кіно, тільки я не міг пригадати, з якого саме: пам’ять стала зовсім ніяка, і з цим уже нічого не вдієш. Пігулок від старості немає.
— Значит, єслі по-укрáїнскі (я знову виправив неправильний наголос у найпростішому та найпоширенішому слові, та Старенький на мої закидони звертав іще менше уваги, ніж Григорій) напішем, єщо і грамотно, Зінка тєбя сразу спаліт. Тут у всєх по четирє класа і трі корідора. Сєргеїч же ж балакал? — запитав він у Журби, зупинившись.
— Ну, як усі, — суржик у нього такий… С Полтави ж он, — відповів той і тяжко видихнув, мабуть, сумуючи за старим сусідом.
— Значит, Портос, ти тада піши с ошибкамі і — боже, упасі — запятиє нє став. Но так, штоби с умом, понял?
Я розумів, про що йдеться: в сільській школі всі так пишуть, — нічого нового. Ця ідея подобалася мені дедалі менше, але треба віддати належне Йосипові: він, як ніхто, міг вигадати щось таке, що задувало трошки свіжого повітря до наших затхлих кімнат, у яких відгонило сечею і старими людьми, котрі давно перебувають у власному грудні й уже трішки втомилися чекати на тридцять перше число.
Спочатку ми обговорювали текст, потому я його написав начорно, ми тихесенько прочитали його, внесли правки, після чого я переписав усе начисто. І ось що у нас вийшло:
«Зинаіда я в раю Богу дякувати але нет сил вже дивиться до чого ти довела наш будинок
Фатит тєбє вже царювать бо прокляну
Цей день принеси дєньгі які ти тута накрала до мене на могилу свічку покайся і поклади за крест
Тільки тогда я тебе прощу
Або прокляну і поговорю тут шоби тебя точно в пекло оформілі на що ти і заслуговуєш давно»
Текст ухвалили, я його переписав і спитав, як підписати і чи немає зразка підпису Сергеїча.
— Та какая подпісь? — відмахнувся Йосип. — Человек уже тама, на положенії, нєхер єму дєлать — подпісуваться. Он шо тєбе, тіхар у кума? — та потому замислився й уточнив у Журби: — Слиш, а как же Сєргеїча звалі-то? А то я запамятовал… Мікіта?
— Та ні, ти би його тоді Хрущовим охрестив. Прізвище — Тараненко, як у нашого судді, — це я точно пам’ятаю. А от ім’я…
— Міша?
— Тоді би Горбачов був.
— Ну точно шо-то на М, — дратуючись, промовив Йосип і впер руки в боки, нависнувши над койкою Григорія. Той подумав-подумав і луснув себе долонею по лобу: — Микола! Точно! Ніколай! Говорю ж: на М, — нелогічно, та, як завжди, зі стовідсотковою впевненістю у власній рації сказав він, а я написав унизу: «Микола Сергеіч Тараненко, з раю».
— Дату яку ставити? Сьогоднішню чи завтрашню? — спитав я і вже зрозумів, що це — зайве. Так і сталося:
— Портос, ну нє гоні! Какіє дати? Человек же ж с вечності пішет. Давай лучше піши то ж самоє докторше і Матвеєвнє, тока встав той, шо украла на лєкарствах, а той — на продуктах.
Я все написав, тричі перевірив і віддав Йосипові, почуваючи неабияку гордість за добре виконану роботу, — ніби зараз кінець травня, а я щойно роздав усі табелі й збираюсь іти додому. Старенький склав аркуші вчетверо, поставив тумбу з кріслом на місце, і ми вирішили відпочити перед обідом, миттєво заснувши, — ніби цілий ранок працювали на власному городі, саджаючи картоплю. Наполегливо і старанно — бо для себе.
Наступного ранку Йосип узяв на себе найважче — розкласти листи по робочих місцях усіх наших підозрюваних. Коли прийшли на сніданок, він дочекався, поки Грузінка зайшла до кухні, й зник у напрямку коридору. Я їв манку, пропускав повз вуха традиційний стогін Журби про те, щó саме в нього сьогодні зранку особливо болить, і думав собі про те, що ми тут збираємось улаштувати.
І якщо ввечері наш задум здавався логічним і перспективним, то зранку чомусь я не міг знайти в цих листах із цвинтарем жодного сенсу. У голові дзвонив цілий ланцюжок сумних думок. Ну, припустімо, котрась із цих жінок краде. Припустімо, злодійка така дурна, що повірить у те, що колишній чоловік якоїсь сільської ворожки з того світу спостерігає за її фінансовими справами й у курсі махінацій. Що далі?