Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Мені набридає врешті весь цей балаган і я заходжу до палати, — нічого вже не вдієш, — під номером шість. Моя дружина мала рацію, коли казала, що по обіді ліжко буде зайняте. BEER мирно посопує, заткавши до того ж вуха слухавками від мого плеєра. Я висмикую з-під нього дроти, а його самого спихаю з ліжка геть. Він зникає в якомусь застінному просторі. Я лягаю і тільки тепер відчуваю, наскільки висотаний усією цією метушнею й абсурдом. Спати, спати. Фрау Де обіцяла, що я буду безпробудно спати кілька діб. Це в них така метода. Щоб алкаші з бодуна не вештались коридором навмання.

Зайшла якась медсестра і робить мені ін'єкцію просто крізь джинси. Нащо ж я, питається, півдня ходив з розщіпленою ширінькою.

Насилу повертаючи головою, роздивляюся палату. Крім мене, тут двоє — один хропе, закутавшись у ковдру, інший просто лежить, втупившись у стелю.

А де ж обіцяні мені персональні апартаменти? Де душ, фрау Де?

— Тут є душ? — питаюся сусіда, що не спить.

— Є. В кінці коридору. І туалет там само. Тут теж є, в палаті. Але бачок поламаний, а в крані вода лише гаряча. Я набираю в пляшки і вистуджую — он там на підвіконні. Так що за малою потребою можна сходити тут, — пляшки завжди повні, я слідкую, — а за великою — краще йти туди, — махає він рукою в невідомість.

Поки я обмірковую почуте, заходить ще одна сестра, із зошитом.

— Прізвище, — каже вона мені.

Я називаюся. Вона гортає сторінки й трохи ображено каже:

— Немає такого.

— Може, ще не записали, — намагаюсь оправдатися.

Вона зникає, але за хвилю з'являється знову.

— Ваше прізвище.

Я раптом згадую розмову з дружиною. Перед від'їздом вона втовкмачувала мені, що саме я маю відповідати на подібні запитання. Вигадане ім'я. Вигадана адреса. Вигаданий фах. Як же, чорт забирай, усе це звучало?

— Щезняк, — зненацька виринає з глибин пам'яті. (Як же це мені вибило — так звали одного з моїх персонажів). Орест Щезняк[65], — повторюю і додаю, виправдовуючись:

— Мабуть, жінка записала на своє дівоче прізвище.

— Є такий, — задоволено каже сестра, закриває зошит і додає насмішкувато: — Що, забули, як вас звати? Буває.

Не встигаю як слід поукладати розшарпані думки, як знову заходить медичка — та, що й першого разу.

— Приспустіть штани, я вас вколю.

— Що це?

— Снодійне. Дарія Юріївна сказала, вам треба спати.