Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

— Ну, так сталося. Мені вже давно пора виписуватися, але побуду, мабуть, ще тижнів зо два. Я тут підробляю потрохи. Допомагаю санітаркам, медсестрам. Мене тут усі знають. Як вас, до речі, звати.

— Леон, — вже вкотре брешу (чи не брешу?). Він не питає, чому я записався Орестом, і я вдячний йому за це.

— Микола, — простягає руку. Будемо знайомі. Якби що треба — кажіть. — І помовчавши трохи:

— Леон — це те саме, що й Лев?

— Ну, щось ніби, — кажу я. Після тривалої паузи питаю:

— А надвір тут не випускають? Повітрям подихати, покурити тощо?

— Ні. Це так званий ЛЗЗТ — Лікувальний Заклад Закритого Типу.

Ага, медична тюряга. Рудимент совдепівської наркології. Терапія за ґратами. Добре хоча б, що не примусова. Раніше просто менти загребли б, та ще й кримінальну справу навісили би, попсувши біографію. Цікава історія.

Микола знову втупився у стелю, а я продовжував даремно чекати сну.

Почувався більш-менш нормально. BEER з BEAR'om, здається, повернулись у фізичне тіло, а, може, зникли кудись назавжди. Ну й чорт з ними. Так спокійніше. От тільки час минає якось дивно — то неперервно, то дискретно, але навряд чи впорядковано, щоразу змінюючи систему відліку.

Секунди зненацька зависали в просторі нестерпно-стійким ґештальтом, а згодом починали втомливо мерехтіти, немов цифри на барабанах грального автомата. Річ ясна, про те, щоб випали три сімки, чи бодай якісь однакові символи, не могло бути й мови. Джек-пот не для таких, як я.

Звикнути до цього було важко. Людина може витерпіти багато чого, коли бодай якось орієнтується в часі. Хронологічна ж анархія цілком обеззброює нас. Тоді перший-ліпший зачуханий мольфар чи навіть відьма-покоївка із фарбованими хною патлами отримують над нами владу сливе безмежну.

Згодом-перегодом я вирішую детальніше ознайомитись із територією. Сенсу лежати лантухом без сну немає. Однак мої спроби підійнятися з ліжка закінчуються не вельми успішно. Мною хитає з боку на бік, як при сильному штормі, і я ледве не падаю на підлогу.

Микола схоплюється з ліжка.

— Обережно, — каже він, — я допоможу вам.

Що ж вони, в біса, мені вкололи. Мабуть, якийсь сильний транквілізатор — це завжди має на мене таку дію.

— Нічого, дякую, я сам.

— Нема чого встидатися. Ви ж хворий, а я здоровий майже.

Я відкидаю його допомогу, однак він виходить за мною на коридор.

— Отак, обережно, попри стіночку, — напучує він, а я й справді можу пересуватися, лише тримаючись за стіну, ледве переставляючи ноги.

Якось мені вдасться доповзти до кінця коридору — благо відстань невелика.

Вбиральня, яка в старорежимних реєстрах напевне досьогодні іменується «санвузлом», виглядає не надто привабливо, перш за все якраз із точки зору санітарії: куций передпокій з лавкою для курців і власне вбиральня: в кутку — загиджений по вінця унітаз без покривки і душова ніша без дверей, без ширми, без жодної полички чи гачка. Лише вгорі, обтягнена дротяною сіткою, лампа. Зі стіни стирчить кран і зміїться голий шланг, призначений, мабуть, для миття худоби. Ну хіба що це місцева модифікація душу Шарко. Та-ак. Буде трудно. Покищо потреб у мене ніяких немає — зневоднення, семиденний піст і те де, але рано чи пізно доведеться ж якось користатися цими благами вітчизняної цивілізації. Зрештою, до цього ще треба дожити. На жаль, сумніватися в тому, що доживу, не доводиться.