Переспівниця

Поки ми дійшли до озера, Гейл став геть мовчазним. Усі промокли від поту — особливо Кастор і Полідевк під вагою свого обладнання, — і Кресида оголосила перерву. Я зачерпнула з озера жменьку води. Як мені хотілося роздягнутися догола й пірнути, так щоб мене ніхто не бачив! Я мовчки рушила навколо озера. Дійшовши до бетонного будиночка, я зупинилася на порозі й побачила Гейла — він підпер покручену коцюбу до стіни неподалік вогнища. На мить я уявила собі самотнього незнайомця, який колись у майбутньому блукатиме лісами і знайде цей маленький притулок із купкою нарубаних дров, вогнищем і коцюбою. Цікаво, як це буде?.. Гейл розвернувся, і наші погляди зустрілися; я знала, про що він думає: про нашу останню зустріч тут. Коли ми обговорювали, чи варто втікати. Якби ми тоді наважилися, то чи існував би ще Округ 12? Гадаю, що так. Але Капітолій і надалі б контролював увесь Панем.

Ми сіли в тіні крислатого дерева, передаючи по колу бутерброди з сиром. Я навмисне примостилася подалі від гурту, поруч із Полідевком, щоб не брати участі в розмові, хоча ні в кого й не було охоти розмовляти. Останнім часо*м тут стало тихо, і в ліс повернулися пташки. Підштовхнувши Полідевка ліктем, я тицьнула в невеличку чорну пташку з чубчиком. Вона перескакувала з гілки на гілку і тріпотіла маленькими крильцями, виставляючи напоказ білі латочки. Полідевк торкнувся пальцем моєї брошки й допитливо вигнув брови.

Я кивнула, підтвердивши, що це переспівниця. Піднісши вгору палець, мовляв, «Зажди, я тобі щось покажу», я просвистіла простеньку мелодію. Переспівниця схилила голівку набік і защебетала у відповідь. А тоді, на моє превелике здивування, Полідевк сам насвистав кілька ноток. Пташка одразу ж відповіла йому. Обличчя Полідевка засвітилося від вдоволення, і вони з пере-співницею обмінялися ще кількома мелодіями. Мені здалося, що це перша його розмова з кимось за останні кілька років. Музика приваблювала переспівниць, як мед бджіл, тому за кілька хвилин над нашими головами зібралося з півдюжини переспівниць. Полідевк торкнувся моєї руки і за допомогою палички вивів щось на землі. «Заспіваєш?»

За інших обставин я б відмовила, але не зараз і не Полідевку. До того ж слухати, як переспівниці імітують пісні, а не просто мелодії, набагато цікавіше, а мені так хотілося, щоб Полідевк їх почув! І я не замислюючись проспівала коротеньку мелодію Рути, якою вона сповіщала про завершення робочого дня в Окрузі 11. Саме під цю музику Рута загинула на арені. Пташки цього не знали, вони підхопили простеньку мелодію і рознесли її по всіх околицях. Так само, як вони зробили це під час Голодних ігор — перед тим як мутанти вискочили з лісу, загнали нас на Ріг достатку і повільно загризли Катона…

— Хочеш послухати, як вони переспівують справжню пісню? — запитала я.

Я була готова на все, аби лишень зупинити потік небажаних спогадів. Скочила на ноги, підійшла до старого клена й поклала руку на його товсту порепану кору. Я не співала пісні «Дерево страстей» десять років, бо вона була заборонена, але пам’ятала кожне слово. Я почала співати тихо, ніжно, як співав тато.