Переспівниця
- Автор: Коллинз Сьюзен
- Серия: Голодні ігри #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-617-538-038-3
- Переводчик: Уляна Григораш
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Переспівниця». Краткое содержание книги:
Раптом я згадала про троянду. Чи була вона справжньою? Якщо так, значить, вона досі там? Я опиралася спокусі збігати нагору й перевірити. Якщо вона там, то я знову злякаюся. Отож я взялася далі пакувати пляшечки.
Коли шафки нарешті спорожніли, я підвелася — й побачила, що на кухні нізвідки матеріалізувався Гейл. Він ходив беззвучно, немов злодій. Нахилився над столом, упершись пальцями в дерев’яну стільницю. Я поставила коробку між нами.
— Пам’ятаєш? — запитав він. — Саме тут ти мене поцілувала.
А я-бо гадала, що доза морфлію, яку мама вколола Гейлу після того, як його відшмагали батогом, стерла цю сцену з його пам’яті.
— Я думала, ти забув, — сказала я.
— Хіба що по смерті. А може, і тоді не забуду, — сказав він. — Можливо, я як той повішеник із твоєї пісні. Досі чекаю на відповідь…
Я ніколи не бачила, щоб Гейл плакав, але зараз на його очах застигли сльози. Щоб стримати їх, я нахилилася вперед і притиснулася вустами до його губ, відчуваючи смак жаги, попелу та страждання. Несподіваний присмак, як на такий ніжний поцілунок. Гейл відсторонився перший і криво посміхнувся.
— Я знав, що ти мене поцілуєш.
— Звідки? — мовила я. Бо я й сама не підозрювала, що зроблю це.
— Тому що я страждаю, — сказав він. — Тільки в такі миті я можу привернути твою увагу… — Гейл підняв коробку. — Не хвилюйся, Катніс. Я переживу.
І він вийшов, ще я не встигла нічого сказати.
Я надто втомилася, щоб міркувати над його останнім обвинуваченням. Під час короткої подорожі в Округ 13 я скрутилася на кріслі калачиком і намагалася пропускати повз вуха пустопорожні балачки Плутарха на його улюблену тему — про зброю, якою колись володіло людство. Ракети, воєнні супутники, клітинні дезінтегратори, безпілотні літаки, біологічну зброю, що уражує органи дихання. Від цієї зброї поступово відмовилися або з етичних міркувань, або з екологічних, або через брак ресурсів. Усю дорогу головний продюсер Ігор нарікав, що може тільки мріяти про такі іграшки і що йому доводиться мати справу тільки з вертольотами, ракетами типу земля-земля та простою застарілою зброєю.
Скинувши костюм Переспівниці, я одразу лягла спати, навіть не повечеряла. Вранці Прим збудила мене до сніданку. Поснідавши, я проігнорувала денний розпорядок і рушила в комірчину подрімати. Коли я вилізла з-поміж коробок із крейдою і олівцями, саме прийшов час обідати. Цього разу мені дали більшу порцію горохового супу, і, смачно поївши, я попрямувала до кімнати «Е», аж тут у коридорі мене перестрів Богз.
— У Ставці нарада. Можеш знехтувати своїм розкладом, — мовив він.
— Уже, — сказала я.
— Ти взагалі сьогодні дотримувалася розкладу? — запитав він роздратовано.
— Хтозна! Я ж психічно неврівноважена, — я піднесла руку — показати браслет, і з подивом зауважила, що його немає.— Бачите? Я навіть не пам’ятаю, коли з мене зняли браслет. Навіщо мене викликають у Ставку? Я щось проґавила?
— Гадаю, Кресида хоче показати тобі ролики з Округу 12. Та, мабуть, ти побачиш їх уже у прямому ефірі,— мовив він.
— Ось який мені потрібен розклад! Розклад телепрограм, — сказала я. Богз уважно на мене подивився, але промовчав.
У Ставці зібралося чимало людей, однак мені залишили місце між Фінеєм і Плутархом. Екрани вже були ввімкнені — транслювали останні новини з Капітолія.
— Що відбувається? Ми хіба дивитимемося не агітки з Округу 12? — запитала я.
— О ні,— мовив Плутарх. — Тобто, можливо. Я не знаю, який запис хоче використати Біпер.
— Біпер начебто знайшов спосіб вклинитися в загальнонаціональну трансляцію, — пояснив Фіней. — І тепер наші агітки зможуть дивитись і в Капітолії. Він зараз у Штабі оборони саме працює над цим. От-от почнеться пряма трансляція — Снігоу збирається виступити з промовою. Вже починається.
На екрані з’явився герб Капітолія, з динаміків залунав гімн. І вже за мить на мене дивилися зміїні очі президента Снігоу. Він забарикадувався за своєю трибуною, але в лацкані його піджака красувалася велика біла троянда. Камеру розвернули, і в кадрі з’явився Піта. Він сидів поруч із картою Панему на високому кріслі, впираючись черевиками в залізну підставку для ніг. Ступня його протезу невпинно відбивала якийсь дивний ритм. На Пітиному чолі й над верхньою губою набрякли великі краплі поту — їх не могли приховати навіть численні шари косметики. Однак найдужче мене налякав його погляд — злісний, але водночас якийсь несфокусований.