Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
А коли так, неминуче мусиш повертатися до прапервнів, до основ, до найглибинніших культурних пластів, бо лише там можна відшукати той трагічний хибний поворот, коли було збочено з рокованого Богом, світом, природою чи чимось іншим шляху. І жоден модерн, жодне підпадіння впливам чужої моди тут не зарадить: треба шукати свою нитку Аріадни до того всесвітнього танку культур, в якому є місце для всіх. А щоб не зблукати, не піддатися спокусі збочити на манівці, треба утримувати в собі відлуння найвищих людських здобутків, повсякчас роздмухуючи «давно погасле багаття», яке хтось мусить живити зусиллям волі. І хоча цей труд подібний до Сізіфового, але що ж, — «можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки батьківщину»[152].
Очевидно, саме в цьому пошуку причетности до світу, який давно відкинув тих, хто залишився на узбіччі торного шляху цивілізації, й варто шукати зони народження того надмірного холоду відсторонення, яким віє від пізніх Стусових віршів.
Це дещо ускладнене пояснення спровоковане розумом, а не почуттям лише для того, щоб пояснити гармонійну цілісність тексту вже зрілого Стуса. А Стус-юнак більше довіряв власним емоціям і чуттям, які ніби огранювали його розум, допомагаючи інтуїтивно шукати себе. Сприяли цьому й різноманітні можливості ситуативних реалізацій та випробувань, які спонукали до постійного вибору, а Василь був достатньо здібним учнем, який умів користатися зі своїх шансів. Власне, ця дивна спрага вчитися й відбуватися (пізніше Василь Стус назве цей процес квітуванням) є другою важливою особливістю характеру, яку плекав у собі юнак.
Зрештою, в тому, що поет свідомо формував свій характер, немає нічого дивного, це повинна робити кожна цільна особистість, яка без такої саморефлексії просто не відбудеться. Дивно те, що він почав робити це так рано: «Коли я прочитав „Мартіна Ідена“ Джека Лондона (це десь у 5—6 класі) — світ мені перевернувся. Як мучилася людина, а змогла перевершити всіх, хто купався в молоці! І все тяжким трудом (трудом, сину, наголос на „у“!), і все — солоним кривавим потом.
Пам'ятаю, як зробив першого приймача — сам! Дроту не вистачило — і я слухав навушники на морозі, в холодному сараї, вбравши на себе все, що міг. І той детекторний приймач веселив мою душу. Чомусь запам'яталося надовго, як Б. Гмиря співав такої пісні:
Було багато інших пісень, але вони пішли за водою, як солома чи тріски. А ця — запам'яталася. Десь у 4—6 класі я майже весь „Кобзар“ знав напам'ять»[153].
Василь Стус орієнтує сина на життєві взірці, які були пріоритетними й для нього, вчили жити, а не пливти, як він любив повторювати, за течією життєплину. Навіть у зрілому віці поета вабить героїко-романтична література, в якій самостверджуються сильні та цільні особистості, здатні кинути виклик добі. Все інше — літературщина, література для слабких, для таких «як всі», для «безнебних», для «ні риба — ні м'ясо». В цьому Стусове світобачення перегукується з поглядами Івана Франка, який на початку минулого віку критикував «молодомузівців» не так за естетство, як за непроплачену попередниками розкіш витрачати себе на деталі, які ще не склались у цілісність.
«І вже я був у 8—9 класі. І вже мріяв про геологорозвідку, бо марив мандрами. Любив мандрувати, любив самоту, любив дивитися, як заходить сонце, як розказує ліс свою ветху казку, як грає сонце на воді, любив, сівши на козу (це з залізного грубого пруття такі санки…) нестися річкою — проти вітру, проти снігу, проти темені, проти невіді.
152
З вірша Василя Симоненка.
153
Василь Стус. Твори. T. 6: кн. 1. — С. 347.