Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Але Василь перебував під знаком долі, яка і давала шанс виявити характер у ситуаціях реального життя, таким чином кшталтуючи його, і водночас оберігала свого обранця, не дозволяючи ситуаціям набувати крайніх форм протистояння.
Коли семикласник Стус проводив літо 1951 р. у Рахнівці, він, природно, нічого не знав про опубліковану 2 липня редакційну статтю в Газеті «Правда» під назвою «Проти ідеологічних викривлень у літературі»[150], в якій московські партійні ідеологи «громили» вірш В. Сосюри «Любіть Україну». Цією статтею фактично розпочалася ідеологічна війна проти виявів національного в українській літературі, війна, що йшла не лише на сторінках центральної (що, врешті-решт, цілком умотивовано), а й національної республіканської преси.
Певна річ, ті відібрані в об'їждчика колоски збіглися з черговим погромом національної культури цілком випадково, однак таких «випадковостей» у долі Василя Стуса назбирується чимало, і коли перший напівусвідомлений вияв протесту, що співпав із початком погрому українського письменства слід визнати звичайним збігом обставин, то пізніші співпадіння провокують ставити питання про закономірність. І хоча було б певною натяжкою категорично твердити про відчуття Стусом особливих кризових явищ у національному житті, але я не знайшов жодних інших задовільних пояснень тому факту, що Стус завжди починав обстоювати національну гідність тоді, і може лише тоді, коли більше було нікому, а атмосфера страху особливо посилювалась. Бо «коли не я — то хто»?
Набута в дитинстві звичка лише тимчасово відпочивати від постійного долання труднощів гартувала характер і привчала саме до життя, в якому все доводиться здобувати самому. Це можна було б назвати навіть безперспективністю, але перспектива в Стуса таки була, і то — доволі значна, але ще хлопчиком Василь ачи вгадав, ачи відчув, що ота перспектива неминуче пов'язана з політикою «більшої чи меншої національної зради». Останнє пов'язувалося з батьками, переступити традицію яких він був органічно не здатен. А що якогось виходу з ситуації він не бачив, то ще з дитинства мріяв про геологорозвідку.
Уже багато сказано про те, що життьові реалії доволі рано примусили Василя Стуса усвідомити протистояння «своїх» та «чужих». І тому його дедалі сильніше вабила культура, яка дедалі більше здавалася йому такою собі зоною справжности і єдности світу. Саме в сфері культури (але лише в ній) він справді був людиною Всесвіту. Стус хотів працювати — і готовий був тяжко працювати, — аби лишень здобути відчуття причетности до цієї сфери й не залишитися непосвяченим дикуном.
Це на перший погляд протиприродне роздвоєння Василевої особистости до цього часу залишається однією з незбагненних таємниць його натури:
Намагаючись знайти пояснення цього дивного поєднання національно-традиційного й космополітичного у сфері культури, дещо несподівано зашпортнувся за думку, що насправді жодного протиставлення не існує. Бо коли «світ — то таночок всіх людей, що взялися за руки», то неможливо й неприродно уявляти, що всі люди (культури) водночас можуть долучитися цього танцю. А тому відважний негоціант, який поставив собі за мету спродати оптом найвищі здобутки свого народу, аби в такий спосіб долучитися до танку, неминуче має зустрітися з тисячею пасток на своєму шляху. Врешті-решт, тут не важливий навіть результат, — важливе прагнення, а воно в Стуса було. Ще з дитинства він збагнув, що не можна причаститися цього вогню з «чорного ходу», тобто через входження в імперську культуру, а тому шлях для нього був лише одним: перекодувати національне в загальноуніверсальні смислові коди, аби стати танцюристом, а не імітатором.
150
Див.: В. Ф. Верстюк, О. M. Дзюба, В. Ф. Репринцев. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — С. 510.
151
Василь Стус. Твори. T. 3: кн. 2. — С. 133—134.