Василь Стус: життя як творчість

Київ.

Після бруднуватого потягу й облізлої та просякнутої вугільним пилом станції Сталіно громаддя Київського вокзалу не злякало юнака, який приїхав перемагати на іспитах і завойовувати столицю. Перші враження, що так і не вилилися в майбутні вірші, формувалися під впливом зеленого океану київської зелені, яка рятувала від розпеченого асфальту немитих вулиць. Але на зволікання часу не було, і Василь попростував до приймальної комісії факультету журналістики Київського університету.

Такі ж, як і його, юні лиця, недбало приладовані до незграбних і несформованих кістяків, дещо підбадьорювали: ти не сам у полоні хвилювання, отож, не гайся: уперед, до мрії!

Однак у приймальній комісії якась сіра, невиразна й байдужа постать одразу ніби вшкварила батогом:

— Ти1938-го?.. Такий малий? Чекай, зараз проконсультуюся, але, здається, ми такої дрібноти не беремо!..

Постать зникла, полишивши розгубленого юнака в клейкій павутині вагань, сумнівів і образ. Останнє відчуття дедалі посилювалося, адже в неукраїнському Донбасі, особливо в школі, він встиг звикнути до поваги викладачів, які щиро шанували цього дивного, добре освіченого юнака з бідної грачівської родини…

Поки сіра постать ходила вирішувати його долю, Василь розглядав старі стіни університету, уявляючи, як цими ж коридорами за сто років до нього ходили сивочолі викладачі, а яких 25 років тому тут цілком міг в очікуванні лекції стояти й сам Микола Костьович Зеров.

Постать насунула непомітно:

— Зайди в оті-он двері. — І коли він уже рушив, поступово повертаючися від історичних асоціацій до реальности, почув: — Та документи візьми, а то чого доброго ще куди дінуться. Шукай їх потім…

Невеличкий кабінет невідь чому лише посилив гнітюче враження.

— Значить, Ви 1938-го року народження. Юначе, вам доведеться дещо зачекати, бо…

Решта слів провалювалися в густу моторош неочікуваної ситуації, що вибила з-під ніг ґрунт одним фактом свого виникнення. Ні, не таким, геть-геть не таким бачив молодий Василь свої перші іспити, до яких був готовий і майже не хвилювався.

Навіть не дослухавши до кінця мотиви відмови, він згріб папери й вийшов за двері. Незважаючи на все довкола, Василь швидко попрямував до виходу й лише в затишній тіні університетського саду поступово почав опановувати себе.

— Що я скажу батькам?..

— Я ж їхав за перемогою?..

— Чому?..

— І що там говорилося про батьків?.. про низький рівень публікацій?.. та ж вони їх навіть не подивилися…

— Однак соромно, соромно, соромно, що провалився в якесь заціпеніння й не зміг переконати цього — чоловіка? жінку? — в необхідності надати мені шанс. А я ж би його вже використав, я б — використав! Чорт, що на мене найшло?! — Юнак рвучко зірвався з лавки, та знову прикипіти до неї його примусив звук звичної для Донбасу російської говірки, із якої ніби проросла думка, — чому, чому про цю ситуацію я нічого не читав у жодній із книжок? — Зараз книжки видалися йому купою мотлоху, який нічим не допоміг у вирішальну, як тоді здавалося, мить життя.