Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Я прийшов додому сам — де була Маруся. Ой, як я не хотів їй казати про біду! А коли ми видерлися з нею на вікно (може, виглядаючи батьків), я набрався сміливости й переповів їй, що сталося з Їваном. Плакали обоє, а через кілька годин Їван помер. Йому було 15 років… Пам'ятаю, як мене підвели на цвинтарі до тіла — востаннє поцілувати. А я бачив лише родимку на правій щічці його і не хотів, геть-геть не хотів — ні цілувати, ні прощатися — з Їваном і його родимкою»[136].
У 1944-му Стуси змушені були знову повернутися до бараку хімзаводу, бо платити за оренду кімнати в селищі не було чим. Восени пішла до школи сестра Марія. Але коли старшим дітям Семен з Їлиною таки могли купувати книжки, справляти добрий одяг, аби «все було як у людей», то Марії довелося іти в тому, що було. І єдине, чим напучував Семен свою дочку під час навчання, були слова: «Не будеш вчитися — підеш на залізну дорогу кайлувати»[137].
Життя тривало. Не маючи бажання сидіти вдома самому — тато й мама на праці, а дитячі садочки відразу після війни були завеликою розкішшю, — малий Василь подався до школи за сестрою. Читати він умів: під час війни робити було нічого, розваг — жодних, от і довелося вивчити зі старшим братом Іваном, батьком та мамою грамоту, аби сяк-так бавити себе книжками, які вдавалося знаходити.
Вчителька сприйняла ситуацію спокійно, тим більше що найменший Василько доволі швидко став її кращим учнем. Допомогла й добра пам'ять учителів про брата Івана, який був одним із кращих учнів. І лише коли вдарили морози, вчителька почала турбуватися й вирішила переговорити з Їлиною Яківною: «Ми й не знали з дідом, що він в школу ходить… я кажу: „Васєчка, синок, ти сиди“. А в нас там набрали, як то ми, хохли, землі, засівали там кукурудзу, то, сьо. А я їду за тою кукурудзою, кажу: „Ти, синок, сиди коло хати, нікуди не йди“. А на другий день приходить Маруся зі школи й каже: „Мам, вчителька передала листок“… явиться, значить, туда. Вона жила, та вчителька, близько.
Я приходжу раненько, бо сама їду на город, а хлопця лишаю вдома малого. Ще нема йому шість год. Має бути на Рождество. Я їй сказала, що Стуса Василя мама. „А чо він босий в школу ходе?“. А я кажу: „Я не знаю. Він в школу не ходе, йому шість год нема“. А він вже газету читає. Я кажу: „Я не знаю, чого він ходе в школу. Я всігда в роз'єзді, на городі, то туда, то сюда, а його оставляю за хазяїна. А чого він прийшов у школу, то я не знаю. Нащо ж ви його приймаєте?“.
А вона каже: „А ви знаєте, що я вам скажу, пускайте його в школу. Нехай іде“»[138].
Якою бідною не була родина, а таки пошили йому костюмчика й відвідини Василем російськомовної школи № 150 набули леґітимности.
За 1944—1946 роки Семенові з Їлиною таки вдалося поставити на виділеній для них земельній ділянці невеличку однокімнатну хатинку[139]. Там і оселилися вчотирьох. Аби збудуватися, Семену довелося взяти позику в 10000 старих рублів. Матеріал на фундамент добували на численних руйновищах Донецька, і після виснажливої зміни, адже війна і відбудова тривали, Семен Дем'янович закладав фундамент майбутнього родинного дому, добудовувати який довелося вже після п'ятдесятки. Усі гроші, які він заробляв на праці, з'їдала позика й будівництво. Врешті його здоров'я не витримало. В 1946-му довелося Семенові їхати лікуватися до Монастирища. Коли Їлина Стус проводжала чоловіка в дорогу, то навіть написала листа своїй мамі: «Відправила Семена на курорт, але не знаю, повернеться він чи ні. Може, я відправила його назавжди»[140]. Але доля чи почуття обов'язку — збудовано ж лише кухню — допомогло вижити й повернутися.
Зима 1946—1947 років була найважчою у Василевому дитинстві: батька немає, мама ледь-ледь щось заробляє, і він сам-один[141] мусить миритися з цією дикою несправедливістю світу:
«Коли мені було 9 літ, ми будували хату[142]. І помирав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам'ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова[143]. То був мій 3—4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися. Вже 4 клас скінчив на відмінно — і до кінця школи мав похвальні грамоти, де в овалах були портрети Леніна і Сталіна.
Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи — рвав траву — чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля, збиравши на териконі. Тяжко — жили мало не лопали. А мусиш пхати тачку. Пам'ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта — латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили бозна у чому[144].
136
Василь Стус. Твори. T. 6: кн. 1. — С. 346. Марія Чередниченко так згадує про цей випадок: «Тоді після війни займали городи. Земля була цілинна. Ту цілину копали. Брали десять-п'ятнадцять соток. І на цій цілині садили. То кукурудзу, то картоплю. Що мали… Тоді мама пішла і Ванєчка… зайняли участок, а пішли туди інші люди. Мама каже: «Ванєчка, ти піди вернись і скажи, що ми тут зайняли місце». Бо вони ще… тільки… ніби позначили… І він вернувся. А там було після війни… воронки… Ями такі. І в тій ямі хлопчаки розряджали бомбу… І коли він тільки порівнявся… вибух. Від одного хлопчика, що розряджав, то тільки шматки знайшли. І другому, кажуть, голову знесло, а тулуб біг ще. А в нього <Івана > щоку вирвало, в серце попало і ніжку відірвало. А мама як побачила… не могла навіть уявити якось згаряча, що це її син. А він каже: «Мамочко, не плач. Це судьба моя така». Він це сказав, а вона як заплакала. І в неї тоді дуже серце захворіло. Тоді викликали швидку допомогу. Поки ж ще викликали. Це ж в полі було… І його забрали. Декілька годин ще жив. Три, чи чотири, чи п'ять» (Марія Чередниченко // Нецензурний Стус. — С. 169).
137
Марія Чередниченко // Нецензурний Стус. — С. 164.
138
Їлина Яківна Стус // Нецензурний Стус. — С. 145.
139
У донецькому дворі родини Стусів-Чередниченків по вул. Чувашській, 19 ще й досі стоїть те перше, зведене власними руками, житло Стусів у Донбасі — невеличка однокімнатна кухня.
140
Марія Чередниченко // Нецензурний Стус. — С. 166—167.
141
Сестру Марію ще в березні 1946-го на цілий рік забрала до себе у Рахнівку тітка. Детальніше див.: Марія Чередниченко // Нецензурний Стус. — С. 166.
142
Мова про зведення хати з кількох кімнат, яку батько Василя почав зводити, очевидно, на початку 1947 року.
143
Аби якось боротися з головними болями, яких після смерти дочки Палажки батьки дуже боялися, треба було пити риб'ячий жир. А що Василь цьому вперто опирався, то тато Семен вигадав платити йому за кожну ложечку по 10 копійок. На зібрані в такий спосіб гроші Василько купував книжки, яких після війни батьки не мали. Детальніше див.: Їлина Яківна Стус // Нецензурний Стус. — С. 145.
144
Така ситуація з одягом для дітей зовсім не характерна для довоєнного часу, коли Семен і Їлина дбали, аби діти мали належний одяг.