Останній раз

Вони пройшли до неї в кабінет, один із численних невеличких пенальчиків, на які покраяне було приміщення офісу. До справ перейшли відразу, і це сподобалося Томатову. І купюру зелену змахнула зі столу наче між іншим...

— Бачте, у нас є підходящий варіант, — Аліна витягла з принтера роздрукований текст. — Родина продає особняк, — вона підсунула до Помідора дві кольорові фотографії з його зображенням. — Передмістя Євпаторії, буквально десять кілометрів від міста. Туди транспорт ходить. Коштує, звичайно, чимало, але вкладення грошей, самі розумієте, вигідне. Є кілька квартир, міняють Євпаторію на Київ... Тільки у нас тут делікатна ситуація, — вона обережно добирала слова — Особняком у принципі цікавиться одна пара. Досить давно, це мої, гм, клієнти. Їм потрібні саме квартира і особняк. Квартиру я підібрала... Справа в тому, що вони хочуть провести справу одночасно, в один день, — Томатов мовчав, затамувавши подих, як рибалка, котрий відчув, що на гачок уже накльовується, і боїться відлякати рибу. Аліна повела далі. — Так зручніше, я розумію. Власники особняка готові, через тиждень їхня донька повертається з-за кордону, а так вони у принципі на чемоданах. Для чого вони продають гарний будинок, не купуючи нічого навзамін, я поняття не маю...

Тут Аліна кривила душею. Кожен продавець, звичайно, перевірявся агентством. Власник особняка — бізнесмен із «нових», у нього почалися проблеми, та він далекоглядний, і, за чутками, збирався до Росії, де його дістати важче, майно почав продавати, поки не пізно. Аліна сама була зацікавлена у якнайшвидшому завершенні цієї операції: адже поки особняк не проданий господарем, його можуть або запалити бандити, або конфіскувати представники влади, а як чужа власність він втратить інтерес для певних осіб. Тиждень — термін невеликий, почекати можна, покупці тим більше готові. Але з приватизацією квартири питання затягувалося, і якщо запропонувати цьому клієнтові іншу квартиру й особняк, можливо, процес піде швидше. Не хочеться втрачати гарну клієнтуру, але справи понад усе...

— Ви кажете, покупці є?

— Так, вони чекають від мене на дзвінок. Там проблеми з приватизацією, але скоро вони вирішаться, я так собі думаю. Якщо ви зустрінетеся з цими покупцями, — Аліна зраділа ідеї, яка несподівано стрельнула в голову; хай вони самі домовляються, а вона буде працювати з тими, хто більше заплатить, обидвоє зацікавлені, явно почнуться торги, — і перебалакаєте з ними, то, думаю, знайдете спільну мову. Вони таки перші, як би різко це не звучало.

— Звичайно, звичайно! — закивав Томатов. — Як із ними зв’язатися?

— Ми не даємо жодних координат, самі розумієте. Заберіть, я і без того зробила для вас достатньо, — чергова купюра зникла там, звідки визирнула, в кишені Помідора. — І потім ці клієнти самі зв’яжуться зі мною. У наперед обумовлений час.

Гра у «гаряче-холодно». Тепер «гаряче», Помідоре, явно «гаряче», зовсім «гаряче»...

— І як же мені... нам бути?

— Вона дзвонила два дні тому. Клієнтка. Покупець. Буде тут за п’ять днів, саме на той час, сподіваюся, з квартирою в Євпаторії все вирішиться. Вона передзвонить перед тим, як їхати до мене, а я передзвоню вам.