Чому дзвенять цикади
- Автор: Тиховская Татьяна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Чому дзвенять цикади». Краткое содержание книги:
Багато морських міст по всій земній кулі мають пам’ятники дружинам моряків: Одеса і Галаксіді, Архангельськ і Барселона, Мурманськ і Осло…
Навряд чи цей факт так уже тішить шанолюбство жінок. Не потрібна їм бронзова статуя! Аби чоловік повернувся живим! І в цьому остраху за коханого жінки проводять все життя.
Що ж тоді казати про тих нещасних, яким не дісталися не тільки останки загиблого чоловіка, а й навіть пам’ять про нього?!
Такому навмисному забуттю був відданий екіпаж підводного човна К-129.
Субмарина стала жертвою шалених перегонів між Америкою і Радянським Союзом в намаганні виробити все більш руйнівну зброю. І в цій гонитві дев’яносто вісім членів екіпажу були так, просто неминучими втратами.
Звісно, човен шукали. Шукали протягом сімдесяти трьох діб. А як не знайшли, то зробили вигляд, що такого й не було взагалі!
В квартирі Сашка зібралась вся родина. Настрій був гірший, ніж на похоронах. У Лариси обличчя аж набрякло від сліз. Свєтка сиділа поряд. Мовчки сиділа. Чим тут можна зарадити?
Крім родини в кімнаті був сторонній в морській формі. Схоже, він щойно прийшов і тихенько розпитував Віктора:
— Так що? Це вже незаперечно?
— Мабуть, що так. Хоча вони написали якось цинічно: визнати померлим. Наче він невідомо де і як помер.
— Ти ж розумієш: не все й не всім можна казати.
— Від того якось не легшає, — гірко відповів Віктор.
В цей час Мишко тихенько вислизнув з кімнати. Клацнув замок на дверях. Ніхто навіть не звернув уваги.
А Мишко щодуху біг знайомим маршрутом до знайомого гуртожитку. Він не тільки хотів першим сповістити Оленку про страшну новину. Ще він хотів просто побалакати. Побалакати з людиною, що на цей час здавалася йому більш рідною, ніж всі члени власної родини.
Година була пізня, тож двері в гуртожиток були зачинені.
Мишко навперемінно тис на дзвоник і тарабанив у двері. Тис і тарабанив. Тарабанив доти, доки йому таки не відкрила заспана чергова. Мишка пізнала, але неабияк здивувалася:
— Тихіше ти! І чого його гамселити проти ночі?
Мишко захекано відповів:
— Мені потрібна Оленка! Терміново!
Чергова відповіла:
— Так забрали її! До пологового будинку забрали. Ще відучора!
Мишко обернувся і стрімголов скотився сходами вниз.
На той час Оленка вже відпочивала після пологів.
Позаду залишилися години болючих переймів, побоювання лікарів, метушня акушерок. І в той час, коли пошуки підводного човну К-129 офіційно було припинено, в родильній залі роздався досить гучний крик немовляти.
Акушерка урочисто об’явила Оленці:
— У тебе хлопчик! Три з половиною кіло важить! Чоловік зустрічатиме?
Оленка відповіла ледь чутно:
— Ні, він… Він в армії.
— То нічого. Приїде — а хлопча вже бігає.
Оленка відвернулася до стіни. Роздалися ридання, радше виття. Виття низьке, безнадійне. Виття не дівоче — удовине.
Коли Оленка з сином вийшли з лікарні, на тротуарі біля входу були мама з татом і Мишко.
Мати сказала:
— Ну що, тепер ти до нас назавжди?
— Ні, тільки на час відпустки. І повернусь у місто. А то Сашко повернеться додому, а мене немає.
Мати кахикнула:
— Так ти ж казала…
Оленка перервала на півслові, сказала крижаним тоном:
— Його мертвим ніхто не бачив. Ніхто. Я чекатиму. Може, їхнього човна в нейтральні води винесло. Може, в полон взяли. Чи на невідомий острів винесло. Та мало що могло трапитися?!
Блажен, хто вірує, — такому тепло жити.
Оленка, аби урвати прикру розмову, трохи випередила батьків. Її наздогнав Мишко.
— Оленко, а дай-но глянути на небожа.
Оленка зупинилася і відгорнула краєчок пелюшки.
Мишко зачаровано задивився на немовля.
— Який кумедний! А назвеш як?
Оленка охоче підтримала розмову:
— Вже назвала. Це у нас Вовчик. А знаєш, який він розумний? Коли на руках у сторонніх — ані мур-мур! А як я його беру, одразу голос прорізається. А йому ж лишень тиждень!
Мишко питає сторожко:
— А мамі можна сказати?
Оленка враз насупилася:
— Ні! Ні, я сама. Трохи згодом.
Мишко, здається, зітхнув навіть з полегшенням:
— А приходити до тебе можна? Погратися з малим.
От тепер голос Оленки потеплішав:
— Можна, тільки через два місяці, коли декретна відпустка скінчиться.
— А що воно таке?
— Ну, просто відпустка. Я трохи у батьків поживу, а потім повернуся.
— Тільки швидше повертайся! — І Мишко щодуху побіг додому.