Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Якщо навіть вважати, що логіка, за якою Кафка, кленучи службу, її не кидав, більш-менш з’ясована, то цього ніяк не скажеш про його ставлення до власної творчості. З одного боку, творчість для нього — все, а з другого — ніщо. Кафка-письменник до себе був нещадний, що підтверджується не тільки його останньою волею спалити після смерті всі рукописи, а й, власне, усім його творчим життям. Три незавершені романи Кафки стали приступні читачам уже після його смерті: «Процес» — в 1925 році, «Замок» — в 1926-му, «Америка» — в 1927-му. Нині спадщина письменника (здається, вже повністю зібрана) становить десять грубих томів: окрім романів, новел, притч, афоризмів, начерків, сюди входять «Щоденники» 1910–1923, «Листи 1902–1924», «Листи до Мілени» (їхній адресат — подруга Кафки, чеський літератор і перекладачка М. Єсенська), «Листи до Феліції» (їх основні адресати — наречена Кафки Ф. Бауер та її приятелька Ґрета Блох), «Листи до Отли та родини» (адресати — улюблена сестра й батьки). Те, що сам автор вважав за можливе оприлюднити, становить чи не шосту частину його спадщини. Він передав видавцям (та й то здебільшого неохоче, під тиском) лише сорок одне оповідання та уривки. Є серед них речі більші — такі, як «Перевтілення», «У виправній колонії», але є й зовсім крихітні на кшталт «Нового адвоката» чи «Імператорського послання». По-своєму кожна з них чудова. Але вони не принесли б автору тієї слави, на яку він заслуговує і яку, врешті-решт, здобув, бо справжній Кафка — це він увесь, з його незавершеними (а можливо, й незавершуваними) романами, з його щоденниками й листами, з усіма розхристаними фрагментами. Тільки таким його можна хоч якось осягти і оцінити. Адже його творчість — не що інше, як колосальний, відчайдушний і геніальний фрагмент, сколок із фрагментарного буття людства. Відмовляючись друкуватися, Кафка, безперечно, себе обділяв… Проте і в цьому можна побачити все той же страх перед професіоналізацією: передаючи рукописи до друку, він не тільки ніби втрачав на них право, а й у буквальному розумінні «випускав у світ», чим прирікав на самостійне, від нього вже не залежне, існування.

Важче зрозуміти його там, де він починає взагалі заперечувати себе як митця. Жоден справжній письменник не буває своїми творами цілковито задоволений: милуватися собою — привілей графоманів або людей не вельми розумних, хоч і не позбавлених здібностей (що незрідка серед літераторів трапляється). Але в Кафки самозаперечення переходило всі межі. Здавалося б, у такому разі належало покинути письменництво. Але він не кидав, не міг кинути — писав і постійно ганив написане. Про «Перевтілення» сказав Феліції, що це «мерзенне оповідання», а відсилаючи Бродові в грудні 1917 року деякі свої манускрипти, додав: «Роман я не надсилаю. Навіщо ворушити старе? Тільки тому, що я його досі не спалив?»