Твори: оповідання, романи, листи, щоденники
- Автор: Кафка Франц
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-008-4
- Переводчик: Алексей Потапович Логвиненко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори: оповідання, романи, листи, щоденники». Краткое содержание книги:
Це найповніше видання творів Кафки українською мовою.
* * *
Франц Кафка
(3.07.1883—3.06.1924)
Австрія (Австро-Угорщина)
Франц Кафка (нім. Franz Kafka) — один із найвидатніших німецькомовних письменників XX ст. Його твори, просякнуті абсурдом і страхом перед зовнішнім світом та вищим авторитетом, є унікальним явищем у світовій літературі. «Могутність Кафки безсумнівна», — стверджував Х.-Л. Борхес. Батько письменника походив з чеськомовної єврейської громади, а мати — Юлія (Льови) — з німецькомовної. Сам Кафка писав німецькою, хоча добре знав і чеську, й французьку. Обидва його молодші брати померли, не досягти дворічного віку, а сестри — Еллі, Валлі та Отла — загинуть у гітлерівських концтаборах. Закінчивши Празький Карлів університет, Кафка отримав ступінь доктора права і працював на скромних посадах у страховому відомстві до 1922 р. Робота його завжди обтяжувала. На першому плані залишалася література, яка «виправдовувала все його існування». Через ранній розрив з батьками Кафка був змушений вести дуже скромний спосіб життя, що наклало відбиток на його психологію і здоров’я. Аскетизм, самоосуд та хворобливе сприйняття дійсності — усі ці якості яскраво проступають у його знаменитому «Листі до батька». Кафка помер від сухот. Передсмертні його слова такі ж дивні, як і життя: «Лікарю, дайте мені смерть, бо інакше ви вбивця». За життя він опублікував три збірки новел: «Споглядання», «Сільський лікар», «Голодомайстер» та кілька оповідань. Головні твори — романи «Америка», «Процес» та «Замок» — залишилися незавершені і побачили світ уже після смерті автора, всупереч його останній волі. Це перше в Україні ґрунтовне зібрання творів Кафки, здійснене трьома знаними майстрами перекладу.
Його письменництво почалося на зламі століть (перший з рукописів, що зберігся, «Опис однієї боротьби», датують 1904 роком) і обірвалося смертю: за день до неї він ще виправляв верстку «Голодомайстра». Були, проте, й перерви: найтриваліша — між 1917 і 1920 роками. Але зумовлювалися вони тільки цілковитою фізичною нездатністю взяти до рук перо. Коли ж міг, Кафка працював з рідкісною, незламною затятістю.
Служба влаштовувала його ще й тим, що тривала тільки до обіду. Повернувшись додому, він кілька годин спав (точніше, намагався спати, бо страждав на безсоння й хворобливо реагував на найменший шерех); коли ж дім стишувався, сідав до письмового столу й, долаючи головний біль, нудоту, задуху, списував папір цілісінькими ночами. Кафку можна було б вважати графоманом, якби з-під його пера не виходила найдосконаліша проза і якби він сам нею не був так незадоволений. Про свої твори він висловлювався здебільшого нищівно: «Я ціную лише хвилини, коли вони писалися», — повідомляв він Макса Брода, відомого літератора й, мабуть, найближчого свого приятеля.
Кафка писав про себе й для себе. Але чи спроможна така «езотерична» творчість пробудити бодай найменший інтерес в інших людей? Колись це питання ставилося багатьма. Австрійський письменник Франц Верфель, хоча й приятелював з Кафкою, однак твердив: «За межами Тетчен-Боденбаха Кафку вже ніхто не зможе зрозуміти», — тобто надто він вузький, локальний. Верфель пророком не став…
«Кафка не любив теорій, — свідчив Брод. — Він говорив образами, тому що мислив образами. Образна мова була для нього найприроднішою. Навіть у так званому щоденному спілкуванні». Бачимо це в листах Кафки й, зокрема, в щоденниках: «Ще раз я на всю силу легень гукнув у світ. Потім мені запхнули в рота кляп, начепили кайдани на руки й ноги, зав'язали хусткою очі. Кілька разів мене протягли взад-уперед, посадили й знову поклали… дали трохи спокій, а потім стали глибоко встромляти в мене щось гостре…» — це запис від 3 серпня 1917 року. Ясна річ, з Кафкою нічого подібного ніколи не траплялося. Перед нами — чиста метафора його душевного стану. Але духовне заміщено чуттєвим, дотиковим, предметним. «Особливий метод міркувати, — читаємо в щоденнику від 21 липня 1913 року. — Це коли все пронизують почуття. Все, навіть найнепевніше, сприймається як почуття». Це і є його метод, що втілюється в щоденниках, листах, усних висловлюваннях.
Романна плоть, звичайно, завжди складніша, багатозначніша, їй більше притаманна невизначеність. Тим-то мала проза Кафки, мабуть, показовіша: її метафорику легше розпізнати. Мало не кожне його оповідання (тим більше малий фрагмент) — це метафора, яка персоніфікує внутрішнє життя предмета: і зелений безногий дракон, що заповзає в кімнату, і меч, що стримить у спині людини, котра налаштувалась на прогулянку, і бар'єр театральної ложі, що виявився довготелесим худющим чоловіком… Це — як сон, де все також незрозуміле, алогічне й водночас — незаперечне, безсумнівне, начебто само собою зрозуміле.
Кафка рідко бував категоричним. Але видавництву «Курт Вольф», коли воно випускало у світ «Перевтілення», письменник поставив категоричну вимогу: щоб серед ілюстрацій до книжки не було зображення Замзи у вигляді багатоніжки. І вимога ця надійніше за всі інші докази свідчить, що багатоніжка — метафора, й саме тому її й не можна малювати. Адже це — образ невиправного людського відчуження. І невиправність опредмечується лише тим, що людина, перевтілена на щось нелюдське, полишена у своєму попередньому середовищі. Вона вже й багатоніжка, але ще людина. Виникає трагікомічна «перевернутість» відносин Замзи зі службою та родиною. Однак тільки це й вписує «нового» Замзу в структуру «звичайного» оповідання, перешкоджає його зісковзуванню в ходячу алегорію, нарешті, надає всьому, що тут відбувається, дивовижної послідовності. Адже навіть коли не повірити в можливість такого перевтілення, а лише прийняти його як «умову гри», і ти вже змушений будеш погодитися з тим, що коли б людина стала багатоніжкою, то все відбувалося б так, як в оповіданні, і що це зовсім не гра, а сама дійсність, химерно зміщена.
Тут усе зміщується за тими ж приблизно законами, що й уві сні. Що надає нашим снам фантастичності? Як правило, не так ірреальність того, що відбувається, як неузгодженість між його окремими компонентами, їхня непоєднуваність. Це по-перше. А по-друге — незрозумілість, непоясненість подій, і цим зумовлена їхня несподіваність. Що, проте, аж ніяк не перешкоджає сприймати їх за безперечну даність. Ті ж ознаки притаманні й кафківській прозі.