Твори: оповідання, романи, листи, щоденники
- Автор: Кафка Франц
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-008-4
- Переводчик: Алексей Потапович Логвиненко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори: оповідання, романи, листи, щоденники». Краткое содержание книги:
Це найповніше видання творів Кафки українською мовою.
* * *
Франц Кафка
(3.07.1883—3.06.1924)
Австрія (Австро-Угорщина)
Франц Кафка (нім. Franz Kafka) — один із найвидатніших німецькомовних письменників XX ст. Його твори, просякнуті абсурдом і страхом перед зовнішнім світом та вищим авторитетом, є унікальним явищем у світовій літературі. «Могутність Кафки безсумнівна», — стверджував Х.-Л. Борхес. Батько письменника походив з чеськомовної єврейської громади, а мати — Юлія (Льови) — з німецькомовної. Сам Кафка писав німецькою, хоча добре знав і чеську, й французьку. Обидва його молодші брати померли, не досягти дворічного віку, а сестри — Еллі, Валлі та Отла — загинуть у гітлерівських концтаборах. Закінчивши Празький Карлів університет, Кафка отримав ступінь доктора права і працював на скромних посадах у страховому відомстві до 1922 р. Робота його завжди обтяжувала. На першому плані залишалася література, яка «виправдовувала все його існування». Через ранній розрив з батьками Кафка був змушений вести дуже скромний спосіб життя, що наклало відбиток на його психологію і здоров’я. Аскетизм, самоосуд та хворобливе сприйняття дійсності — усі ці якості яскраво проступають у його знаменитому «Листі до батька». Кафка помер від сухот. Передсмертні його слова такі ж дивні, як і життя: «Лікарю, дайте мені смерть, бо інакше ви вбивця». За життя він опублікував три збірки новел: «Споглядання», «Сільський лікар», «Голодомайстер» та кілька оповідань. Головні твори — романи «Америка», «Процес» та «Замок» — залишилися незавершені і побачили світ уже після смерті автора, всупереч його останній волі. Це перше в Україні ґрунтовне зібрання творів Кафки, здійснене трьома знаними майстрами перекладу.
І все ж новела чимось Кафку мучила. Не маючи сил її позбутися, він повертався до неї в щоденниках, листах, розмовах зі знайомими… «…Тепер так багато пишуть про тварин, — пояснював він молодику на ім’я Ґустав Яноух, що деякий час ходив за ним слідом і записував його думки. — Це — вияв туги за вільним, природним життям. Але життя, природне для людини, — це життя людське».
Отже, Замза засуджений: перетворившись на комаху, він, мовляв, зрадив батька і сестру, для якої був єдиною опорою. Але чому тоді багатоніжка-Ґреґор у той доленосний ранок турбувався лише про те, щоб заспокоїти схвильоване сімейство, виправдатися перед паном управителем і встигнути на поїзд? Навпаки, як закінчені егоїсти поводять себе його близькі, особливо батько. Отож, мабуть, не слід відкидати і тлумачення, яке пропонує X. Мюллер: «Перевтілення відкриває його (Замзи. — Д. З.) потаємні бажання. Він хоче скинути соціальні пута і повертає проти поневолюючої його влади — влади роботодавця і влади батька». За Мюллером виходить, що перевтілення в комаху — не так зрада людського обов'язку, як спроба опору знелюдненню з боку суспільства.
Слід гадати, те, що трапилось із Ґреґором Замзою, не виключає жодного з цих смислів. Перед нами метафора, широка й багатозначна, що уможливлює різні тлумачення. Серед них і таке: перетворивши слухняного сина і старанного службовця на багатоніжку, проте залишивши його в сімейному колі, Кафка створив виразний образ людського відчуження, трагічної й безвихідної самотності. Для автора між новелами «Вирок», «У виправній колонії» і «Перевтілення» існував якийсь зв'язок, недаремно він об’єднав ці новели в цикл за назвою «Покари».
Свого часу Ґустав Яноух — такий собі молодий чоловік, син одного з Кафкових колег по роботі, видав книжку під назвою «Розмови з Кафкою» (1951). Існує думка, ніби це — підробка. Мені важко погодитися з цим, і аргумент мій простий: Яноух не був генієм, а в його книжці трапляються спостереження геніальні, — отже, принаймні вони мусять належати Кафці. Є серед них і таке (стосується воно малюнка відомого німецького графіка Ґеорга Ґросса): «Товстун у циліндрі сидить у бідняків на шиї. Це вірно. Але товстун уособлює капіталізм, і це вже не зовсім вірно. Товстун панує над бідняком у межах певної системи. Але він не є сама система. Він навіть не володар її. Навпаки, товстун так само носить кайдани, які не показано. Зображення неповне. Тим-то воно й невдале. Капіталізм — система залежностей, що йдуть ізсередини назовні, зокола в середину, зверху додолу й знизу вгору. Все залежне, все скуте. Капіталізм — стан світу й душі…»
Як бачимо, Кафка, відсунувши вбік «товстуна в циліндрі», ототожнив капіталізм із сучасною цивілізацією, ба навіть ніби з його постіндустріальною стадією, про яку ще не міг мати уявлення. Що впало йому в вічі? Влада як така не зникає, більше того — зміцнюється («все залежне, все скуте»), зникають, наче в тумані розчиняються, її індивідуальні носії. Настає ера багатоступеневої безвідповідальності. «…Кнопка, на яку натискають, — писав у романі «Людина без властивостей» Роберт Музіль, — завжди біла й гарна, а що там відбувається на другому кінці дроту, стосується інших людей, які на жодну кнопку не тиснули».
Музіль був холодним аналітиком з математичним складом розуму, а Кафка жив у царстві образних інакомовлень. «Керівники існували споконвіку, — читаємо в його оповіданні «Як будувалася Китайська стіна», — і тут ні до чого північні народи, яким примарилося, наче то їхня провина, і ні до чого достойний імператор, який уявив собі, нібито він наказав побудувати стіну». Але й Музіль, і Кафка б'ють в одну точку. І ім'я їй — деперсоналізація влади, а тим самим і розмивання всіх її меж.
Середньовічні правителі вказували підданим, яку кількість поверхів належить мати в будинку, навіть число вікон на поверсі, але в особисте, внутрішнє життя мешканців не втручалися. Принаймні порівняно із володарями сучасними — тими, яких мав на увазі Орвелл у своїй антиутопії «1984». У часи Кафки диктатури XX століття ще не вибуяли. Але перед його очима стояли диктатори віку минулого, особливо перший з них — Наполеон. Його ім'я подибуємо в листах і щоденниках, а Яноуху він сказав про імператора французів таке: «У кінці будь-якого революційного процесу з'являється який-небудь Наполеон Бонапарт… Чим ширше розливається повінь, тим мілкішою й каламутнішою стає вода. Революція випаровується, і залишається тільки намул нової бюрократії. Кайдани змученого людства зроблено з канцелярського паперу».