Ваші пальці пахнуть ладаном
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6744-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ваші пальці пахнуть ладаном». Краткое содержание книги:
Довгов’язий солдат, який негадано з’явився в квартирі Віри Холодної, теж був з фронту…
– Так що той… чорт приніс санітара, – доповіла Глашка господині.
– По-перше, скільки тобі казати, Глашо, щоб ти так не висловлювалася у моїй присутності, і взагалі у моєму домі (Глашка винувато розвела дебелими руками із закачаними по лікті рукавами: що, мовляв, вдієш, як зірвалося з язика), нечистих не згадувала більше, а по-друге: який… санітар? Звідки… санітар? Чому в мій дім прийшов якийсь там… санітар?
– Звідки він, я не знаю, але казав, що з поїзда, – подивувалася «старша, куди пошлють» господині, що та не може збагнути таких простих речей. – Він із тих, із братів, які за больними ухажують. От і санітар.
– Я маю на увазі, з якого він… поїзда? – вже почала дратуватися господиня.
– Коли санітар, то з санітарного поїзда, вестимо, – кухарка вжила російське слово, хоч зазвичай, будучи родом з Полтави, розмовляла в домі Холодних, як вона сама казала, «тіко по-нашому», себто по-полтавському, і додала, як про щось відоме всьому світові: – Якщо санітар воєнний, то знать, і прибув він із воєнного поїзда, яким ото перевозять больних. Чи то пак, поранених.
– Мені ще тільки санітарного поїзда не вистачало! Чого йому треба?
Глашка подумала-подумала і щиросердо зізналася:
– А дідько його відає! Він мені не доповідав. Тіко сказав: хочу, каже, бачити госпожу Холодну Віру Василівну. А коли людині чого забандюриться… Не інакше, як ваш, Віро Василівно, ще один той… воздихатель. Їх у вас!.. Як на Шарику бліх!
– Гла-ашко?!.
– Тю! Та що я таке сказала? У вас же оцих самих, як їх… поклонників пів-Москви набереться – якщо не більше!
– Гаразд, запроси того, як ти кажеш, воздихателя із санітарного поїзда. У мене усякі поклонники, тільки з санітарного поїзда ще не було.
– A тепера, знацця, будуть.
– Я вже стомилася з тобою балакати! Проси гостя до вітальні. А я зараз вийду. Тільки щось мені неспокійно на душі. Сон сьогодні снився…
– Який? – насторожилась Глашка, яка вважала себе відгадьком снів – і простих, і навіть віщих.
– Ластівочка у віконце билася. А ще тато, як була маленькою і ми жили у Полтаві, бувало, казав, що це…
– Хі-і!!. Точно! – кухарка посміла перебити свою господиню. – Я сама з Полтави, звідки ваш батечко, Віро Василівно, взяв мене ще малою, дак підтверджую: такий сон значить віщує якісь вісті. Ластівка б’ється у вікно, уві сні чи й так – чекай, знацця, вістей!
– Добрих чи…
– Це вже як Господь пошле, – вдалася до дипломатії кухарка. – Йому видніше, що нам посилати.
– Тебе не переслухаєш, – всміхнулась Холодна. – Та гаразд… Чого стоїш?
– А куди я маю бігти? – з готовністю запитала кухарка.
– Не бігти, а запрошуй того санітара. Якщо він із фронту, то неодмінно з якимись вістями. Господи, Господи, хоч би з добрими. Володя на фронті, а там нині…
– Еге, нині Москва чутками повниться, що на хронті кепські діла, – зітхнула кухарка. – Доблесні руські вояки ніяк клятому германцю не всиплять як слід, – і Глашка почовгала запрошувати «того санітара».
До вітальні господиня не зайшла, а вбігла – легка, ніби нечутна і ніби й не торкалася підлоги своїми стрункими ноженятами, вбігла, застібуючи на ходу халат лілового кольору.
– Ви… із санітарного? – до гостя притьмом. – Себто, як я розумію, з фронту? – Придивилась пильніше до солдата в благенькій шинельчині рядового, в обмотках, що обвисли від колін і до черевиків, який м’яв у руках солдатський кашкет з витертою кокардою і, здається, тріснутим козирком. – Саша-а?… Ви?… Котрий Шурко? – посміхнулась і повернулася до Глашки, яка тінню виросла позад неї. – Який же це санітар? Із санітарного поїзда? Та це ж, хоч і в солдатському обмундируванні, Саша… Себто Олександр… Олександр Вертинський – артист, співак, поет і композитор.
– Та дідько їх розбере, – добродушно пробурчала кухарка. – Представився, що санітар із поїзда, то і я так бовкнула.
– Сашо, ви звідки? – повернулась господиня до гостя. – І чому ви сказали Глаші, що санітар із поїзда?
– Перед вами, Віро, і справді той, кого ви назвали санітаром, і зворушений, – Сашко Вертинський, – він злегка і мило гаркавив, і Холодній було приємно слухати його вимову, від якої вона вже почала відвикати. – Артист, співак, поет і композитор. Поет, як казав мені ще Володя Маяковський перед самою війною, – від Бога. А він у поезії розбирається – у своїй і в чужій. Та й Маринка, котра Цвєтаєва, схвально відгукувалася про мої віршовані спроби, а це така вередлива панійка, якій догодити трудно… Крім усього, ще й ваш вірний поклонник. Але й ваша Глаша не перекрутила, коли доповідала вам, що прибув санітар… Я й справді санітар – принаймні до сьогоднішнього дня ним був. І справді я прибув звідти, де терпить крах руська зброя – із прифронтового госпіталю. Як у тих краях кажуть, шпиталю.