I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7863-77-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман». Краткое содержание книги:
Текст за жанром можна охарактеризувати як «націоналістично-містичний», або «антисоросівський», чи «правий роман». Він буде цікавий тим, хто хоч раз замислювався над питанням: ким задумувався і як конструювався той лівацький, глобалістичний світ, у якому ми опинилися після розпаду СРСР? Звичайно, у ньому є «історія кохання», детективна лінія, купа автобіографічних історій, ну і карколомний мікс містики, націоналістичної люті та чорного гумору. Але передусім автору дуже хотілося, щоб ця книжка вийшла веселою і легкою для читання; романом, завдяки якому українці часом жахнуться, а часом посміються із себе, часом пустять сльозу над своїми бідами, а часом спроможуться на вчинок, гідний героїв давніх епосів. Сподіваємося, у пана Антіна вийшло. Принаймні він дуже старався.
Під час подорожі він уже декілька разів показово демонстрував мені його вміст, супроводжуючи екскурсію по портмоне приблизно таким текстом:
— Його мені подарували в Німеччині у 1977 році, коли я ще працював у «Соврємєннікє». А це все, що я нажив за своє життя.... — діставав при тому три двадцятидоларові купюри і ще якийсь валютний дріб’язок. — Майже тридцять років на сцені, а в кишені — дуля. У мене вдома досі чорно-білий телевізор «Екран». Не повіриш, соромно перед людьми. Але дружина — золото. Оце, до речі, вона мені дала... — випорпував з окремої кишеньки величезну сріблясту монету і крутив перед носом. — П’ять марок. Золотая женщіна. Мріє про кольоровий телевізор. Я їй поклявся, що з цих гастролей привезу. Жерти буду саму гречку, але телевізор привезу.
Узагалі-то він завжди розмовляв російською, але я, щоб не псувати карму цього твору «собачою мовою», перекладатиму його чьокання і акання на солов’їну.
— Скільки ж ви гречки з собою взяли?
— Три кілограми, а ще вермішелі два кіло і рису кілограм. Десять банок тушонки, п’ять паштетів, півтора кіло цукру, чай, каву, сало, печиво галетне, літр олії, три банки згущонки, перетертий лимон, дві банки шпротів, а ще цукерок-льодяників і декілька шоколадок «Альонка».
— Серйозний підхід.
— Ще б пак! Жодної копійки на харчі не витрачу, а телевізор таки добуду. А ще донька дружини натякнула, що хотіла б якісь черевички красиві, та й онучці треба щось із взуття привезти...
— Ідуть роки, міняються століття, а в нас чоловіки й досі ладні чорта осідлати, аби здобути коханим черевички.
— Гоголь — русскій пісатєль...
— Та хрін вам!
Цього разу Микитич, покинувши порпатись у сумці, випірнув над спинкою сидіння із сріблястою монетою в руці.
— Ходім, допоможеш мені у спілкуванні, бо я тільки й знаю хайс васер і гітлер капут, а ти ж по-англійські трохи той во?
Коли ми вийшли з автобуса і попензлювали убік яскраво освітленої скляної буди з надписом pit stop, «фашисти» з вівчаркою вже оглядали правий бік нашого багажного відділення.
Вони як раз наштовхнулися на труну з Альоною Іванівною. Вираз їхніх облич украй тішив. Щире здивування і легкий шок від зіткнення із суворою реальністю слов’янського світу у вигляді виготовленої на театральній фабриці грубої дерев’яної труни, змінилися у тевтонів диким реготом, коли режисер з перекладачкою, злегка піднявши кришку, вказали на ляльку-муляж.
Дарма що до початку поїздки Альфред Петрович заховав у Альону Іванівну декілька десятків пляшок горілки «Столична», яка, за чутками, що їх розповсюджували актори Театру на Подолі, високо котирувалася у шотландських пабах.
— Чи є у вас план, містере Фікс? — запитав я у скоцюрбленої спини Микитича.
— Зараз сам побачиш... — не обертаючи голови, прошипів «бурєвєстнік» і я почув, як у його словах б’ється холодний пульс виваженого плану помсти.
Глава друга
У кафе людно.
Вільні місця хіба що за стійкою уздовж скляної вітрини, прикрашеної неоновою вивіскою. За столиками німці, поляки, зграя галасливих росіян. Велелюдність у залі пояснювалася сполученістю кафе з великим дьюті фрі-магазином, де вся вищеозначена публіка затарювалася дешевими як для Євросоюзу товарами.
— Пішли, допоможеш мені у спілкуванні...
Микитич суворо попензлював просто до касирки, не зважаючи на людей із тацями, які чекали своєї черги.
— Скажи їм, що я вже стояв у черзі до цієї товстухи (демонстративно тицьнув пальцем на касирку). Ми прийшли тільки по чай...
Я зсудомлено проковтнув слину і вибалушив очі, з усієї сили намагаючись підшукати відповідний до ситуації словниковий запас. Нарешті проґелґотів, звертаючись до черги англійською, бо німецькою знав украй мало:
— Е-е-е-е, ві стейт хіа єні тайм егоу, енд нау кам бек віз мані фор зе тейк онлі ті. (Ми стояли тут декілька хвилин тому і повернулися з грошима, аби взяти тільки чай.)
Відвідувачі, що сиділи за сусідніми столиками, повернули голови у мій бік і я відчув себе в головній ролі вистави під довгою, цілком постмодерною назвою «Жебракуваті українські актори в шахраюватий, маніпулятивний спосіб добувають окріп для колишнього алкоголіка, аби він живим дістався до Единбурга і заробив добові, яких би йому вистачило на кольоровий телевізор у хату». Хоча я й не зовсім підходив на роль «жебракуватого українського артиста», бо всім своїм виглядом випромінював благородні євроатлантичні флюїди.
— Вер ар ю фром? Раша? — змірявши мене ущипливим поглядом, запитав носатий дідуган із черги, на таці в якого поруч з банкою пива і картопляним салатом помпезно парували дві товсті баварські сосиски.
— Ноу, ві а нот раша, ві а юкрейніан...
— Раша, раша, — голосно перебив мене Микитич, виступаючи вперед, — усі ми раша, совьєт юніон... Андестенд? Сою-ю-ю-з нєрушімий республік свобо-о-о-одних... Я стояв тут у черзі... Я чай хочу взяти...
— Гоу е старт оф лайн, — сухо і вольово тицьнув собі за спину пальцем носатий.
— Шо він каже?
— Каже, щоб ми стали в кінець черги.
— Та пішов він на хуй, старий поц! Я тут до тебе стояв, пойняв?
На ідіому «на хуй», проказану досить голосно, відреагувало значно ширше коло відвідувачів. Навіть росіяни затихли і з їхнього кута веселим горобчиком до моїх вух долетіло «о, тоже наїли!».
І тут у справу втрутилась касирка-німкеня. Тлуста така дама, трохи схожа на Геринга, в білому очіпку і червоно-клітчатому сарафані. Вона піднялася зі свого місця і, взявши руки в боки, розродилася шпрехастою промовою, з якої я зрозумів тільки: цурюк (назад), дісциплінен (перекладу не потребує) і русіше шайзен (ну, ви зрозуміли).
У кафе запала тиша. Такі паузи белетристи всіх часів і народів штамповано називають театральними.
Після промови касирка знову всілася на місце і трохи нервово, наспівуючи, либонь, похідний гімн люфтваффе, натхненно вдарила по клавішах новенького касового апарата, вибиваючи чек інтелігентній німецькій парі з двома дітьми.
— Ну я їм зараз влаштую шайзен, — гримучою змією прошипів Микитич і, ніжно притуливши до грудей рожевого китайського друга, рушив у протилежному від касирки напрямку.
— Чому ви називаєте нас рашею? — спитав я пошепки, коли ми зайняли місце в кінці черги.
— Повір, вони не відрізняють, де українець, де білорус, молдаванин, росіянин чи прибалт. Для них ми всі — одна велика раша, або совьєт юньон, як кажуть німці.
— Ай ем нот раша...
— Та кинь, пусте...
А й дійсно, як вони так безапеляційно визначають серед купи європеоїдів людей з колишнього радянського союзу? Ну, зрозуміло, російська мова. Але коли ми навіть мовчимо, роздивляючись у дьюті фрі етикетки на алкоголі, нас на касі все одно чітко викупають як рашу.
То що видає в нас совків? Неохайний, а часом яскравий і вульгарний одяг зі схильністю до бикуватої спортивності? Скутість? Дивакувата манера поведінки? Розгублений, насторожений і водночас колючий вираз очей? Примхливо відкопилена губа та занадто яскравий макіяж у дам? Підкреслено зверхнє ставлення до оточуючих, за яким ховається елементарна непевність у собі. Золоті хрести на грудях і товсті ланцюги на зап’ястях? Дивний винахід постсовка, що називається «барсетка»? Антропологічні особливості тілобудови? Хамська нечемність? Галасливість? Мова? Запах з рота? Нечищене або убоге взуття? Золоті зуби? Недоглянутість нігтів? Форма черепа з пласкими монгольськими потилицями? Дешева біжутерія? Широкі вилиці? Погані звички і зачіски?
Усе те, що можна охарактеризувати терміном «деградативна селекція совка».
— Айне чай бітте, — міряючи зверхнім поглядом касирку, каже Микитич, кидає перед нею на прилавок велику сріблясту монету.
— Ти пойняв, які ціни? Майже двісті тисяч одна чашечка чаю. Охрініти!
Ну так, рахую я... Долар у нас зараз коштує десь близько ста вісімдесяти тисяч купоно-карбованців. Дойчмарка — близько ста. Сосиска — три марки, найдешевше пиво три з половиною, сирний пиріг — п’ять. Пляшка негазованої водички — марка тридцять. Кава еспресо — дві з половиною.