I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7863-77-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман». Краткое содержание книги:
Текст за жанром можна охарактеризувати як «націоналістично-містичний», або «антисоросівський», чи «правий роман». Він буде цікавий тим, хто хоч раз замислювався над питанням: ким задумувався і як конструювався той лівацький, глобалістичний світ, у якому ми опинилися після розпаду СРСР? Звичайно, у ньому є «історія кохання», детективна лінія, купа автобіографічних історій, ну і карколомний мікс містики, націоналістичної люті та чорного гумору. Але передусім автору дуже хотілося, щоб ця книжка вийшла веселою і легкою для читання; романом, завдяки якому українці часом жахнуться, а часом посміються із себе, часом пустять сльозу над своїми бідами, а часом спроможуться на вчинок, гідний героїв давніх епосів. Сподіваємося, у пана Антіна вийшло. Принаймні він дуже старався.
Після тортур задушливого автобуса, просяклого потом і гіркими слізьми українських заробітчан, я нарешті відчув себе в епіцентрі справжньої цивілізації. Це була моя перша зустріч із світом вільних людей, бо до того хіба бував за кордоном у радянській ще Німеччині, Польщі та Угорщині.
— Чи не випити нам пива? — грайливо запитав у Катерини, дарма що зберігав у модному підсумку лише п’ятдесят американських доларів.
— Маєш фунти? — здивувалася вона.
— Поки не маю, але не втрачаю сподівань. Дозволь тебе пригостити?
Залишивши подругу біля парфумерного магазинчика, я рушив до найближчого гарсона-негра у смішному капелюшку-таблетці (прямо як у кіно) і звернувся до нього з такими наче англійськими словами:
— Соррі, сер, веар ситуейтед чендж поінт? Карренси ексчендж? (Вибачте, де тут знаходиться обмінний пункт? Обмін валюти?)
Негру знадобилося декілька секунд, аби переварити те, що я вимовив.
— So... — вичавив нарешті він, шамкнувши товстими губами, — second floor, please, left side.
— Сенкс, — гордий собою, затряс я підборіддям у приступі творчого натхнення.
Недарма останні два місяці вечорами я студіював англійську, яку початково вчив ще в далекій радянській школі. «Лан-дан із е кепітал оф зе Грейт Брітан». Причащаємось цивілізації, бляха-муха...
«Ексчендж поінт» виявилася зовсім недалеко. Сунувши у віконечко хрустку купюру з портретом генерала Гранта, я промовив до білогривої жінки: «Ет інгліш паунд, пліз» і вже через півхвилини отримав на руки те, чого понад усе прагло моє серце, — три сіро-помаранчеві папірці з портретами англійської королеви Єлизабет по десять фунтів, чотири жирні золотаві монети по одному фунту і ще якийсь дріб’язок.
— Я багатий, наче спадкоємний принц Хаттум аль Саід! — вигукнув до Катерини, що порпалась серед пляшечок і мензурок у парфумерному відділі, бо щиро хотів, аби ці слова з вуст українця почув увесь світ.
— Оресте, тут є душ, — промовила Катерина неголосно, прикладаючись носом до пляшечки з «Паломою Пікассо». — Ми все ж таки понад дві доби в дорозі. Коштує два фунти. Позичиш?
— Та не проблема. Приймаємо душ, а потім п’ємо пиво.
— Який ти класний!
— До речі, звідки ти знаєш німецьку? — пригадав випадок на кордоні.
— У школі вчила.
Далі, шановний читачу, ми все бачимо, немов у кіно:
Катерина в душовій кабіні. Паруюча вода стікає по граційному вигину спини, сідницям, крутим широким стегнам молодої самиці, що ще не пізнала радості материнства. Випроставши руки вгору і закинувши обличчя навзнак, приймає тонкі струмені води прямо на своє обличчя, хапає їх ротом, мружить від задоволення очі, пестить довге волосся, змиваючи з нього залишки коштовного французького шампуню, який прихопила із собою з автобуса, разом з елегантним несесером у стилі пін-ап. Білосніжний рушник торкається тугих грудей з набубнявілими сосками кольору перестиглої вишні. Напівукраїнка-напівіспанка — вона має той неповторний колір шкіри, оксамитова ніжність якої, наклавшися на вроджену смаглявість, породжує дивний ефект, що робить її наче підсвіченою зсередини. Розтерши в руках насіння лаванди з полотняного мішечка, вона пахкими долонями натирає свої стрункі литки, пружні сідниці, шию, плечі і волосся, лишаючи на ньому запах сонячного Провансу. Вдягає свіжу білизну, сушить голову феном, накладає легкий макіяж...
Орест у душовій кабіні. Жилаве, пружне, вкрите татуюваннями тіло. Відразу в очі впадає скандинавська руна «зіг», що прикрашає праве плече. Обрамлена солярним орнаментом, вона символізує силу і перемогу. Козак Мамай на іншому плечі. Класичний образ, списаний з портрета, що зберігається в Державному музеї образотворчого мистецтва. Сидить по-турецьки, склавши ноги. Поруч прив’язаний до дуба білий кінь, шабля на дереві, біля ніг пляшка із кухлем, у руках бандура. Трохи позаду — дівчина, уквітчана вінком. Надпис: «Пісня і воля козака доля». На грудях — із правого боку — витатуйований тризуб Володимира, покладений в основу сучасного українського герба, на лівому — портрет Оранти із Софійського собору й ім’я п’ятирічної доньки, яку полишив в Україні, — Софія. Останнє тату абсолютно свіже. З нього тільки починає сходити відмерла шкіра.
Змивши із себе подорожній бруд, Орест також обтирається рушником і, секунду повагавшись, затирити його чи ні, все ж таки кидає у кошик для використаної білизни. Шампунів, що їх удосталь лежить на полицях, бере собі з десяток у підсумок, що висить унизу живота. Там зберігаються паспорт і гроші. Одяг не міняє, бо ліньки пхатися до автобуса. Заскорузлі шкарпетки викидає туди, куди ж і рушник, вдягаючи кросівки на босі ноги.
Оновлений, як давньоєгипетський бог Озіріс, розвалившись у фотелі, головний герой чекає на свою фею у холі для відпочинку, де розкішні живі фікуси, олеандрові кущі й мініатюрні пальми створюють атмосферу першокласного релаксу.
Головна героїня з’являється, немов Афродіта з піни морської, розсипавши по плечах ще трохи вогке каштанове волосся. Вдягнена в аристократичну, трохи вищу колін, темно-синю туніку, оторочену сріблястою смужкою, яка ефектно підкреслює її круті стегна і груди, що наливчасто бубнявіють сосками під тонкою матерією. Граціозно перекинувши через плече смугасту пляжну торбу з грубого полотна, вона рушає до Озіріса, який, ледь стримуючи зойк захоплення, підводиться назустріч і вже хоче щось сказати, але вона затуляє йому рот рукою, нахиляється і щось шепоче у вухо.
Зрештою, після тієї фрази мене і перемкнуло. Я закляк, не знаючи, що сказати, а потім просто взяв її за руку, повівши за собою.
У барі ми сиділи недовго. Я замовив два «Гіннеси», а ще узяв собі подвійний віскі і порцію горіхів. Після дотику до моїх вуст розпашілої лавандової долоні і слів, проказаних на вухо, став увесь розхристаний, розгублений, зніяковілий.
— Це ж моя місячна зарплатня у театрі! — злякалася Катерина, коли офіціант на моє прохання приніс рахунок, і я виклав на тарілочку два сіро-оранжеві папірці, а потім, не чекаючи решти, рвучко промовив: «Ходімо подивимось на море».
На верхній відкритій палубі народу теж було повно.
Потужний багатоповерховий пором, розриваючи тупим рилом хвилі Ла-Маншу, мчав нас до Дувра, чиї крейдяні скелі білою смугою виднілися вдалині.
Ще півгодини і подорож скінчиться. Взявшись за руки, ми проминули ряд заповнених ущерть лав і помандрували вбік носа, де народу було значно менше.
Попереду за туманні береги Британії в далекий океан падало втомленою кулею рожеве сонце. Легкі білі хмари, підсвічені знизу його вечірнім смутком, здавалися крилами янголів, що вели у високому небі свою тиху розмову, а їхній шепіт, зливаючись з плюскотом води за бортами, заповнював увесь простір тою первісною радістю буття, якою, либонь, наповнюється серце немовляти, коли до нього притискаються лагідні мамині груди.
Не поспішаючи займати вільні місця, ми пішли на самий ніс, туди, де фальшборти сходилися у заокруглений кут. Спершися ліктями на важкі дубові бильця, Катерина спочатку дивилася в туманну далечінь, а потім заглянула вниз, туди, де назустріч нам неслася морська поверхня. Деякий час вона спостерігала збурену хвилями стихію, а потім, розвернувшися до мене, спитала:
— Нащо живе людина?
Морський вітер, забігши їй за спину, розтріпав волосся і його кінчики торкнулися моїх щік. Курт Кобейн на грудях затріпотів від прохолодного вітряного подиху, а може, то затріпотіло моє серце. Я нічого не відказав. Вона ж, кинувши пляжну торбу додолу, обняла мене рукою за шию, притягла до себе і поцілувала. В’юнкий гарячий язик розтулив мої губи і я, примруживши очі, втратив відчуття реальності.
За цією сценою, сидячи на лаві неподалік, спостерігав середніх років чолов’яга із сивою борідкою, який усе щось креслив у своєму записничку. Якщо придивитися, в ньому легко було впізнати видатного американського режисера Джеймса Кемерона, який нині працював над сценарієм до свого культового фільму «Титанік», що вийде на екрани в 1998 році й візьме рекордні одинадцять Оскарів. Головні ролі у фільмі зіграють Кейт Вінслет і Леонардо Ді Капріо.