I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7863-77-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман». Краткое содержание книги:
Текст за жанром можна охарактеризувати як «націоналістично-містичний», або «антисоросівський», чи «правий роман». Він буде цікавий тим, хто хоч раз замислювався над питанням: ким задумувався і як конструювався той лівацький, глобалістичний світ, у якому ми опинилися після розпаду СРСР? Звичайно, у ньому є «історія кохання», детективна лінія, купа автобіографічних історій, ну і карколомний мікс містики, націоналістичної люті та чорного гумору. Але передусім автору дуже хотілося, щоб ця книжка вийшла веселою і легкою для читання; романом, завдяки якому українці часом жахнуться, а часом посміються із себе, часом пустять сльозу над своїми бідами, а часом спроможуться на вчинок, гідний героїв давніх епосів. Сподіваємося, у пана Антіна вийшло. Принаймні він дуже старався.
Раптом посеред натовпу виринає молода афроамериканка, що міцно тримає за руку красивого білявого хлопчика років п’яти. Вони зупиняються на перехресті, чекаючи на дозвільний сигнал світлофора, і старий педераст цілу хвилину не зводить із хлопчика очей.
Може, в тому хлопчику він бачить безневинного янгола, яким сам був шістдесят років тому, і сльози каяття заливають його душу. А може, лише об’єкт своєї гріховної пристрасті, який відтепер так легко звести на манівці розпусти, бо навіть у сучасних місцевих школах дітям пропонують самостійно визначитися зі своєю статтю. Не в змозі розмножуватися природним шляхом, старі педерасти добираються до непорочних душ через, здавалося, цілком благородні теревені про «свободу вибору».
Жирний, розбещений, смертельно хворий, він безпорадно й розгублено лиже морозивну кульку на перехресті Тридцять шостої вулиці і П’ятої авеню, в той час як повз проходять величезні накачані негри, зосереджені суворі араби, пакистанці в національному вбранні, розважливі та самодостатні євреї, індійці валять цілими родинами по десять осіб, жилаві китайці несуть додому пакети з їжею.
Білі теж є. Але переважно капсульовані. Всі в навушниках, їй-бо! Що вони там слухають? Брамса, Вагнера, Моцарта чи Рахманінова? Та де там... Бейонсе та Джей Зі.
Якось поцікавився, чи слухає біла молодь у Нью-Йорку Алана Джексона чи Джонні Кеша, так мене підняли на сміх.
— Боже мій, кого я бачу, — чується за моєю спиною знайомий голос, — Оресте, невже це ти?
— Містере Мак-Лох?
Я впізнаю його з першого погляду.
З моменту нашої останньої зустрічі минуло понад двадцять років, але за цей час старий геть не змінився.
Як і тоді, він вбраний у чорний берет, що прикриває глибокий шрам на його лівій скроні, і в довгий літній плащ молочного кольору. Хіба охайна сива борідка порідшала та ніс трохи загострився. А ще поросячі вії зовсім зблякли.
На безіменному пальці лівої руки сяє величезним діамантом масонська каблучка шотландського обряду з двоголовим візантійським орлом.
Поруч доглянута дама з вічним перманентом і ниткою елегантних перлин на довгій зморшкуватій шиї, вбрана в сірий твідовий костюм і темно-синє літнє пальто. Колись її звали міс Космо. Біля її ніг крутиться невеличкий попелястий пудель, якого вона тримає на чорній шкіряній поворозці.
— Оце так зустріч! — старий хоче наблизитись і обійняти мене, але я роблю тулубом ледь помітний рух від нього. Він зупиняється. — Як ти тут опинився?
— Цілком випадково.
— Випадкових зустрічей у цьому світі не буває. Як не тобі це знати? — сміється він.
— То ви знали, що я у Нью-Йорку?
— Ще б пак! Василь та Наталка (айтішники зі Львова) мої добрі друзі. Вони ще радились — чи запрошувати тебе на концерт? Я, звичайно, порадив запрошувати.
Овва, оце так поворот. Невже він і досі стежить за мною?
— На жаль, не зміг бути на виступі, бо мав деякі справи... Вибори на носі. Я трохи допомагаю Дональду з порадами. Знаю, ти мав неабиякий успіх серед місцевої публіки. Вітаю.
У відповідь я лишень роблю великий ковток капучино зі своєї чашки, відводячи погляд убік.
— Бачу, у тебе не зовсім комунікабельний настрій. Розумію. Але зауваж, усе сталося так, як ми передбачали двадцять років тому, — підморгує мені своїм мутно-сірим оком, — підробна сумочка «Луї Віттон» перемогла. Ти міг би сидіти зараз не в дешевій туристичній забігайлівці з пачкою нелегально зароблених в Америці доларів, а плисти на власній яхті в напрямку Гаваїв чи Монако і бути відомим не у вузькому колі українських патріотів, а в усьому світі. Але ти зробив свій вибір. Тому, як кажуть в Америці, — «інджой». І наостанок дружня порада: ніколи не звітуй на своїй фейсбук-сторінці про нелегальні концерти у Штатах чи Канаді. Мені телефонували з американського посольства в Києві, питали, чи знайомий я з тобою. Хочуть анулювати тобі візу за порушення закону про роботу в Америці. Проте я влагоджу це питання. Завжди радий буду тобі допомогти. Щиро. Будемо вважати, що трапилось диво і ти отримав ще один шанс, бо я тебе й досі люблю. Ти — талановитий! Мій телефон не змінився. Набирай у разі чого.
Елегантно взявши мовчазну міс Космо під ручку, Мак-Лох вивів її на вулицю, вмить змішавшись зі строкатим натовпом.
Двадцять років тому в Единбурзі цей старий підор спробував заманити мене у свої тенета.
Але як він мене знайшов у багатомільйонному мегаполісі? Дурне запитання, якщо ти маєш справу із самим дияволом, який завжди поруч.
Проте досить говорити загадками.
Шановний читачу, якщо ти готовий поринути у трохи карнавальний і наївний світ середини 1990-х, коли замислювалася і конструювалася та фейкова, божевільна реальність, у якій ми опинилися нині, ласкаво просимо до машини часу, функцію якої виконують мої спогади та рефлексії.
Отже, вперед!
Частина перша
Гівняні люди
Глава перша
Уперше я побачив гори Шотландії улітку 1996 року з вікна автобуса. Моя подруга, актриса антрепризної трупи театру «Золоті ворота», Катерина Мендес злегка потрусила мене за плече і, майже приклавшися губами до вуха, прошепотіла: «Оресте, прокидайся, ми майже приїхали».
Пасемко її каштанового волосся торкнулося моєї щоки, залишивши по собі тонкий запах лавандового насіння.
Я різко розплющив очі, бо бачив дивний сон, і крізь зникаючі видіння спершу здивовано подивився на Катерину, а потім перевів погляд за димчате скло в каламутних розводах пилюги, що залишив по собі настирливий англійський дощ.
Була перша година дня.
Удалині на розлогих пагорбах, рясно покритих смарагдовою травою, паслися отари бурштинових овець. Що далі, той смарагд проривали, мов ікла молодого вовка, сірі, порослі мохом скелі, які зовсім удалині ставали справжніми горами, що рвалися в синє, безхмарне небо, оповиті мережаним серпанком туману.
Уздовж дороги безперервною смугою мчала темно-сіра стрічка невисокої огорожі, складеної з дикого каменю, і раз у раз траплялися таблички з надписом «Private land». На схилах долин, що збігали до веселих, прозорих ручаїв, купчилися зграйками кучеряві в’язи та росли поодинокі серйозні дуби.
Часом дерева утворювали розкішні гаї, неодмінними супутниками яких були коротконогі, кремезні поні з довгими, випещеними гривами та хвостами, що важкими водоспадами збігали до самої землі. Поні разом з кіньми гуляли на просторих вигонах, обведених огорожами, і в кожного до шиї було прив’язано золотого дзвіночка. Такі самі дзвіночки були й в овець, й у корів, які теж траплялися серед цього збентежливого ландшафту, і мені здалося, що коли б я відчинив неіснуюче вікно і висунув туди голову, то почув би-м, як над усією Шотландією стоїть золотий гомін.
Серце моє зайшлося, до горла підступив важкий клубок, який не проковтнути й не виплюнути. Непрохана похмільна сльоза скотилася з ока, скрапнувши на несвіжу чорну майку з надписом «Nirvana» і портретом Курта Кобейна на грудях.
— Та вимкніть на хрін цю грьобану музику! — голосно гукнув через увесь автобус, звертаючись до водія, який уже в тисячний раз гучно врубав у своїй кабіні шалено популярну на той час композицію гурту «Асе of Base» «Happy Nation».
— Тш-ш-ш-ш-ш, не бушуй, — лагідно усміхнулася Катерина, провівши рукою по моїй голові.
Її рука теж пахла лавандою і я ледь втримався, аби не схопити її за зап’ястя і поцілувати спершу всередину долоні, потім туди, де блакитною жилкою б’ється гарячий пульс, а потім притягнути до себе, аби відчути на своїх грудях дотик її тугих грудей.
«Чорт, — подумав з тривогою, — здається, я знову закохався».
Біда.
Рівно три доби тому ми виїхали з Києва на старому автобусі марки «Mersedes-Benz», який водії із Франківська Володя та Віталік пригнали з Німеччини, і тепер робили ґешефт, вивозячи українських заробітчан і човників до Польщі, Чехії чи Італії.
Цього разу подорож виявилася більш творчою, бо ми поспішали на Единбурзький театральний фестиваль з виставою «Злочин та кара», де ваш покірний слуга грав роль Родіона Раскольнікова, а Катерина — Соні Мармеладової.