I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7863-77-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман». Краткое содержание книги:
Текст за жанром можна охарактеризувати як «націоналістично-містичний», або «антисоросівський», чи «правий роман». Він буде цікавий тим, хто хоч раз замислювався над питанням: ким задумувався і як конструювався той лівацький, глобалістичний світ, у якому ми опинилися після розпаду СРСР? Звичайно, у ньому є «історія кохання», детективна лінія, купа автобіографічних історій, ну і карколомний мікс містики, націоналістичної люті та чорного гумору. Але передусім автору дуже хотілося, щоб ця книжка вийшла веселою і легкою для читання; романом, завдяки якому українці часом жахнуться, а часом посміються із себе, часом пустять сльозу над своїми бідами, а часом спроможуться на вчинок, гідний героїв давніх епосів. Сподіваємося, у пана Антіна вийшло. Принаймні він дуже старався.
Саме в ту мить, коли двоє незнайомих йому молодих людей у носовій частині порома злилися у пристрасному поцілунку, він записав: «Романтична сцена на носі пароплава. Головні герої цілуються. Звучить пафосна музика. Тему обговорити з композитором».
А найближчим часом на нас уже чекала британська митниця і перші кроки по англійській землі.
У звичному колі артистів ми знову стали наче добрі знайомі, й уся непевність ситуації ховалася в невизначеному слові «наче», бо ґрунт під ногами колишніх «брата і сестри» провалився і ми сторчма летіли кудись у прірву під шепіт чи то демонів, чи то янголів, чия присутність завжди відчувається там, де народжуються нові почуття і стосунки.
Після посадки до автобуса розійшлись на свої місця і зачаїлися, мов миші, тихо міркуючи кожен про своє.
Усю ніч від самого Лондона неслись яскраво освітленими автострадами на північ, зрідка зупиняючись біля сяючих при дорозі «Бургер Кінгів». Десь у північному Кенті у вікна бризнув рідкими краплями нічний дощ і вже не відпускав до самого ранку.
Мірно гудів двигун старенького «Мерседеса», прориваючись басовою нотою крізь тиху мелодію, що лилася зі слухавок плеєра, який я поклав на порожнє сидіння поруч із собою.
То був Френк Сінатра. Не міг себе зрозуміти: чи був щасливий, чи геть нещасний. Нарешті втомившись від цих рефлексій, попросив хлопців налити мені чарку горілки, а потім приєднався до гри у преферанс, яка тривала до самого ранку, аж поки в перших променях вранішнього сонця вдалині не виблиснули мутні води Рівер Аус, і ми, втомлені нескінченними «розпасами», не розповзлись по своїх закутках, так і не закривши гру.
Я розгорнув на колінах паперову мапу і прикинув, що години через дві мусять розпочатися перші відножини гірської Шотландії. «Ну, тепер уже точно не засну», — подумав я і лише на хвилинку примружив очі.
Прокинувся вже о першій дня, коли моя подруга, актриса антрепризної трупи театру «Золоті ворота» Катерина Мендес злегка потрусила мене за плече і, майже приклавшися пухкими губами до вуха, прошепотіла: «Оресте, ми майже приїхали». Пасемко її каштанового волосся торкнулося моєї щоки, залишивши по собі тонкий запах лавандового насіння.
Я різко розплющив очі, бо бачив дивний сон, і крізь зникаючі видіння спершу згадав її слова, проказані мені вчора на вухо, а вже потім перевів погляд на димчате скло в каламутних розводах пилюги, яку залишив по собі настирливий англійський дощ.
Там, на поромі, перетинаючи Ла-Манш, вона сказала: «Здається, я у тебе закохалась».
Глава п’ята
Із самого дитинства навчився я бачити дивні сни.
У тих снах приходив до мене сивий старець у білому хітоні, якого я називав Наставником.
Він розповідав дивні казки, головним героєм яких був я сам. У казках переважно йшлося про битви і пригоди, які траплялися зі мною в різні часи.
То бачив я себе давньогрецьким золотошоломим воїном, то давньоримським центуріоном, то козаком Мамаєм, то скандинавським вікінгом.
Набуваючи у сні чарівних здібностей долати час і простір, я мандрував у століттях, зустрічаючись із видатними історичними постатями: брав участь у Хрестових походах разом із Фрідріхом Барбароссою, стояв на одній палубі з Магелланом, переходив Рубікон разом із Цезарем і будував форт Несессіті разом із Джорджем Вашингтоном.
Від початку сновидіння я не міг знати, який кінець на мене чекає. Чи все завершиться солодким щастям перемоги, чи страшним нічним кошмаром, у якому мені зносили голову моргештерном чи палили на вогнищі, труїли газом при Іпрі, чи саджали голого на мурашник біля в’єтнамського селища Сонг Мі.
Коли підлітком розповідав про ті сни батькам, вони сміялися:
— Просто ти читаєш багато історичної літератури, от тобі воно і сниться.
Тоді в автобусі я теж бачив дивний сон.
Наснився мені невеличкий квадратний зал, оздоблений білим мармуром, із чотирма вікнами, завішаними легкими мережаними фіранками. Раз у раз крізь вікна до кімнати залітали голуби і від тріпотіння їхніх крил фіранки напиналися повітрям, що пахло свіжими персиками.
За вікнами я побачив сад, де в затінку квітучих яблуневих дерев стояло порожнє, сплетене з простої лози, крісло-гойдалка, застелене клітчатим пледом, і бігали галасливі дітлахи, ганяючись за капустянками та жовтими лимонницями.
Я вже було рушив до вікна, але раптом наштовхнувся ногою на величезну чорну сумку з надписом «Мальборо», в надрах якої загорнені в газети, шкарпетки, светри та сорочки лежали двадцять пляшок горілки «Столична», що їх віз до Шотландії на продаж.
— Чорт забирай, що вона тут робить? — вилаявся я, і, ухопивши важелезну сумку за ручки, відтягнув у куток, а коли розвернувся, то побачив у кімнаті того старця, що приходив до мене у сни.
Він стояв біля одного з вікон і годував з рук голубів.
— Ми потроху наближаємося до мети твоєї подорожі, — усміхнувся старець, передаючи мені паперовий пакетик з тертим мигдалем. — Птахи моя пристрасть, і скоро, завдяки тобі, я, можливо, стану одним з них. Це — моя мрія. А про що мрієш ти?
— Я хочу зніматися в Голлівуді, отримувати мільйонні гонорари, мати віллу на березі океану і власний гелікоптер.
— Ти впевнений у цьому? А як же Україна? Куди подівся твій націоналістичний захват, бажання будувати новітню модерну націю і нову державу?
— Це все були романтичні ілюзії. Нема ніякої України. Є лише територія, заселена гівняними людьми, з якими я не хочу мати нічого спільного. Тепер я мрію втекти звідти, бо вони не гідні бути моїм народом. Я зневажаю їх.
— Але ж чотири роки тому ти казав зовсім протилежне?
— Я помилявся.
— То де гарантія того, що ти не помиляєшся і зараз?
— Нема гарантії... — знизав я плечима, — але я ще молодий і маю право на помилку.
— От і я про це: тобі ще тільки належить зрозуміти себе і знайти свій шлях. А тепер давай годувати голубів і я тобі дещо покажу. Підходь ближче...
Враз красивий білий голуб, перепурхнувши з підвіконня, всівся мені на долоню.
— Знайомся, його звати Гебо. Це він приніс Ною гілку оливи у дзьобі під час усесвітнього потопу.
— Привіт, Гебо, — проказав я і висипав на долоню повну жменю тертого мигдалю, який птах відразу почав активно клювати.
— Бачиш, він признав тебе, то добрий знак. Чи знаєш ти, що таке лютий холод?
— Ну як сказати... — знизав плечима, згадавши той день, коли остаточно вирішив розлучитися з дружиною.
— Лютий холод — то страшно, — залопотіли голуби на підвіконні. — У лютий холод так самотньо. У тебе може горіти ватра, але коли поруч немає душі, то вогонь не гріє. У тебе може бути повний дім хліба, але коли поруч немає душі, що розділить його з тобою, то він не наситить тебе. У тебе може бути повне серце радості, але коли поруч немає душі, з якою ти можеш тією радістю поділитися, то вона швидко перетворюється на лютий холод.
— А хто ці діти за вікном? — кивнув я підборіддям туди, де зеленою галявиною гасали невгамовні дітлахи і стояло порожнє крісло-гойдалка.
— Це твої правнуки. Невже не впізнав? — усміхнувся старий. — Але їх ще треба заслужити. А тепер ходи сюди.
Він підвів мене до іншого вікна.
Унизу, за легкими фіранками, виблискуючи мерехтливим сяйвом, бринів широчезний Дніпро. Між островами, повільно вигрібаючи проти течії, плив річний трамвайчик, на палубі якого стояв маленький хлопчик, у якому я впізнав себе. Поруч мама зовсім молода.
Я згадав, як колись у Каневі ми разом з нею каталися рікою на такому пароплавчику, і тоді вперше в житті мене ще малого відвідало почуття абсолютної гармонії всесвіту і я відчув, як це прекрасно жити і любити цей наповнений сонцем і золотими брижами світ.
— А от далі, — старець пересмикнув фіранку перед моїм носом і я побачив у тому самому вікні таке:
Тихий зимовий день на масляну. Ми з усією родиною та друзями вибралися за місто в Пущу-Водицю кататися на санчатах, на яких я вже мчу вниз. Вітер гуде у вухах, очі засліпив сніг, і я лечу кудись у прірву, а потім провалююсь в м’яке холодище і завмираю. «Невже розбився?» Але хтось тягне мене з глибокого замету. То батько. Він хапає мене за руки і кружить, кружить, кружить. Пролітають повз всміхнені обличчя близьких людей, високі пущанські сосни, низьке небо і засніжені каруселі на тому боці замерзлого озера.