Знайти гарну каву в Нью-Йорку вкрай важко.
Десь близько сьомої вечора я сиджу за високою стійкою у французькій патісерії «Maison Kayser» на перетині Тридцять шостої вулиці й П’ятої авеню. Дабл капучино вже майже допито до кінця, крихти мигдалевого круасана акуратно загорнуто у зжмакану серветку. З динаміків у закладі комфортно звучить Стінг.
Народу в закладі небагато. Квартет туристів з Нідерландів, божевільний негр у кутку, і ще пара-трійка аморфних персонажів за столиками.
Поважно закинувши ногу на сусідній стілець, я вже хвилин двадцять спостерігаю за людською рікою, що стримить по найбагатшій вулиці світу, раз у раз проказуючи одне слово: «Вавилон».
Колись у далекій юності спершу батьки, а потім і педагоги в інституті неодноразово дорікали мені, що буцім розмови вголос із собою — свідчення якогось там психічного розладу, надовго посіявши в мені страх дійсно збожеволіти, наче той негр у кутку, який то співає пісень, то шалено регоче з нічого. Що поробиш — стан перманентного божевілля для справжнього митця є найкомфортнішим, бо тільки він і дозволяє підтримувати в собі ілюзію, буцім ти — обраний, унікальний, особливий, що, зрештою, дає тобі право на творчість.
У Нью-Йорку це відчуваєш особливо гостро.
Перманентне божевілля — друге ім’я цього міста. Головне тримати все під контролем. Не кидатись на людей, вправно підтримувати світську бесіду, жартувати, згладжувати конфліктні теми і кивати головою, коли хтось поруч виголошує звичайні банальності на кшталт: «Трамп — ембіцил» або «Путін хуйло».
Але якщо добре придивитися: то увесь навколишній світ — це суцільний несмак, банальність та сірість, від якої часом вивертає лівер до блювотиння. І якби не книжки, поодинокі гарні фільми та люди, з якими дійсно цікаво спілкуватися, то хоч з моста в ріку. Чи хіба колись було інакше? І те, що ти переживаєш зараз, теж по суті звичайна банальна сцена — європеєць у Нью-Йорку.
Уточню: гетеросексуальний чоловік сорока восьми років, без фізичних вад, білий, християнського віросповідання, українець за національністю, буржуазний націоналіст за переконаннями. Розлучений батько п’ятьох дітей. У міру питущий, без шкідливих звичок, зі схильністю до помірної гіпертонії та трохи підвищеним рівнем холестерину. Зріст — метр вісімдесят, вага — вісімдесят два кілограми. Очі сірі. Волосся — платиновий блонд. І тут я не випендрююсь, бо волосся в мене й досі гарне, густе, або, як каже моя кохана, «якісне», як і зуби (всі свої). Серед українців це велика рідкість.
Майже п’ять тисяч доларів без копійок лежать у мене в лівій кишені куртки, приємно гріючи серце. Три тисячі за ведення приватної вечірки і ще дві за невеликий концерт-квартирничок у лофті місцевих айтішників зі Львова, які звили собі гарненьке гніздечко в самому центрі Сохо.
Зважаючи на критичний стан моїх фінансів в Україні, Америка — це справжній порятунок. Бо на Батьківщині — біда. На Батьківщині — війна. Майже всі концерти й виступи благодійні. Офіс продано, кишені вивернуто. Аліментні зобов’язання, взяті на себе в жирні довоєнні роки у валюті, суди переглядати відмовляються. Борги зростають. Колишня друга дружина лютує, злигавшись із чиновником з Міністерства юстиції. Шантажує дітьми, яких я не бачив з початку війни, надсилаючи СМС на кшталт: «Утром — дєньгі, вєчєром дєті. Вєчєром дєньгі — утром дєті. Всьо просто: все дєньгі — все дєті!». І нема цьому кінця і краю...
Словом, білий гетеросексуальний чоловік без фізичних вад, двічі розлучений, тричі одружений, багатодітний батько, приватний підприємець та ще й свідомий українець — найнезахищеніша істота на Землі.
Сидиш в Україні і думаєш: «Це капець, шановне панство». Аж раптом дзвінок з Гамерики... «Чи не могли б ви провести як ведучий приватний захід і трохи поспівати пісень?»
«Та ще як міг би-м! Дай вам боже здоровля!»
Виступи відгули. Справу зроблено. За вікнами патісерії в бузкових присмерках уже запалали вогні всесвітньовідомого Емпайр-Стейт-Білдінгу. Завтра зранку літак додому. Солодке почуття безтурботної розслабленості, спокою, затишку та гармонії, яке москалі називають «нєга», накриває мене другою чашечкою капучино за шість з половиною доларів.
Жвава, всміхнена китаянка, либонь, зачувши акцент, подає каву, питаючи:
— Вер ар ю фром?
— Ай ем фром Юкрейн, — відказую доброзичливо.
— Ох, Юкрейн... — морщить вона свого плаского жовтого носика. — Вер із іт?
Я лагідно посміхаюся в роздумах, чи послати її відразу, чи якось таки підтримати бесіду? Моя чемна вихованість і толерантність до місцевих тупих вилупків усе ж бере гору.
— Юкрейн із зе біггест кантрі ін зе Єуроп. Ніар Поланд, Чех репаблік, Романіа. Ві хев зе вор віз Раша нау, — починаю короткий просвітницький курс. (Україна найбільша країна Європи, що знаходиться поруч з Польщею, Чехією, Румунією. На цей час ми маємо війну з Росією.)
— О! — удавано зацікавлено зводить вона брови. — Вор віз Раша? — з розумінням цокає язиком. — Юкрейн із ніар Афганістан? — питає чи то трохи глузливо, чи то направду не знає. (Війна з Росією? Україна це десь поруч з Афганістаном?)
— Фак ю, — кажу стиха, забираючи каву. Просвітницький курс завершено.
Китаянка робить вигляд, буцім не розчула, але я бачу, як у глибині її зіниць спалахує холодний вогник помсти, який виливається в те, що вона довго і підкреслено намагається дати мені решту з десятки дрібними мідяками, які я зневажливо залишаю їй на чай. Три з половиною бакси! Хай того чаю уп’ється, курва. Кажу ж: чекає ще на весь цивілізований світ люта війна з Китаєм.
— Вавилон. Вавилон, — усівшись на стілець, знову продовжую свою заспокійливу мантру, роздивляючись строкатий натовп за вікном.
Здається, що війна вже десь поруч. Такої кількості калік в інвалідних візках, на милицях, з якимись ортопедичними накладками на руках і ногах я не бачив ніде у світі. А ще — надмірно товсті люди. Розпухлі жирні тіла, консистенції різдвяного холодцю, трапляються на кожному кроці. Та ще й жодних стримуючих естетичних рішень, на кшталт широких балахонів чи сорочок, не побачиш.
А ще старі педерасти...
Молодих ще так-сяк можна перетерпіти. У натовпі вони веселі, яскраві, доглянуті. Ходять гордо за ручку, цілуються... Чорт з ними.
Але старі — то реально бридко. Чому в кіно показують тільки молодих геїв? Чому не знімають кіно і не виводять на прайд-карнавали старих глиномісів, що помирають від СНІДу?
Він стоїть на пішохідному переході, тримаючи в руках величезну порцію морозива. Повоєнне покоління. У його житті був Елвіс Преслі, Вудсток, сексуальна революція, синтетичні наркотики і все дєла. Фарбована в рожевий колір гривка падає на спітніле нерухоме чоло, по вінця накачане ботоксом. Спотворена нескінченними ін’єкціями косметичного гелю пащека нагадує статевий орган якоїсь морської тварини.
З неї раз у раз виповзає отруйна мурена язика, занурюючись жалом у біло-зеленкувату солодку масу. Морозиво стікає по обвислому підборіддю і він рукою обтирає його, розмазуючи липку рідину між пальцями.
Удягнений, як школярик, у короткі рожеві шорти — демонструє світу свої покручені ревматизмом жирні колінця і ноги в жовтих розводах пігментного ластовиння. Литки, вкриті набубнявілими тромботичними жилами, забрано у високі білі шкарпетки фірми «Ральф Лорен». На ногах модні молодіжні кросівки «Адідас». Рихле, звисаюче пузо обтягує білосніжне поло від «Брук Бразерс», на яке накинута дорогуща вітрівка від «Барберіз». Масне, бліде обличчя аж вилискує жиром у світлі неонових ліхтарів.
Старий педераст просто стоїть на переході, навіть не роблячи спроб перейти вулицю на зелене. У мене вдосталь часу, щоб роздивитися його розгублено-жалюгідну посмішку, якою він обмацує перехожих, що рвучко пнуться повз у своїх справах.
