Темні таємниці
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-5668-2, 978-617-12-5414-5, 978-617-12-5670-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Темні таємниці». Краткое содержание книги:
– Куди їдемо? – поцікавився Євген.
– А тобі куди треба?
– Тобто?
– В лікарню чи в поліцію?
– Чому в лікарню?
– Значить, у поліцію.
Джип рушив прямо. Та минувши поворот, просто посеред шосе зробив коло й посунув, звідки приїхав. Євген озирнувся, потім глянув на рятівника.
– Ми де зараз?
– На трасі, – відрубав той.
– Я не… Тобто… Куди їдемо?
– Ти ж поліцію хотів. Шацьк там, – чоловік кивнув уперед.
– По ходу, я не туди йшов…
– Під ранок, може, до кордону б добрів.
– Кордону?
– Ой, хлопче, – плямистий похитав головою. – Вештаєшся лісом, а не знаєш, що тут до кордону з білорусами шапкою докинути.
– Та якось не думав.
– Дарма. Думати хоч іноді треба.
– Чуєте, – запитав Євген обережно, – а це, бува, не ота дорога?
– Яка – ота?
– Ну… Та сама. Проклята.
– Не знаю, про що ти.
– Ви ж наче місцевий.
– Тутешній. Не саме звідси, але в цих краях у мене дача. Або резиденція, зви, як хочеш.
– І нічого не чули про прокляту дорогу? На якій люди помирають?
– Коли вискакують під колеса, як оце ти, довго не живуть. Казки тут ні до чого. Просто з головою дружити треба. Зважати на дорозі, почув?
Євген кивнув і вирішив прикусити поки язика.
Спершу – врятуватися самому. Вдалося ніби. Далі – витягнути Яну. А вже потім, третім пунктом – проклята дорога. Дуже зацікавив його місцевий забобон.
Тримаючи кермо лівою, правою плямистий помацав біля себе. Дістав звідкись півлітрову почату пластикову пляшку мінералки. Спритно скрутив пальцями кришку, спорожнив двома великими ковтками. Пляшку недбало жбурнув назад. Може, і хотів кинути на сидіння, та вона впала на підлогу.
– Пити хочеш? – поцікавився, мовби згадавши, що в машині не сам.
Євген ураз відчув сухість у роті. Тут же дійшло: футболка волога від поту, хоч викручуй. Неприємно липнула до тіла, хотілося зняти, й він так і зробив – стягнув, скрутив, поклав на коліна. Легше не стало, далі парило, та все ж відчув себе чистішим.
– Давайте.
– Штани ще зніми, – буркнув рятівник.
– Чого ви?
– Нічого. Воду сам бери, біля тебе ще одна пляшка.
Справді, Євген помацав із правого боку і натрапив у заглибині дверцят на таку саму півлітрівку, тільки повну.
– Дякую, – відкрутив, жадібно ковтнув, додав для чогось: – Я – Женя.
– На здоров’я.
Не ясно, що плямистий мав на увазі. Відповів на подяку чи дав зрозуміти – йому все одно, як звати випадкового пасажира. Схоже, рятівник узагалі був чоловіком неговірким. Підтримувати розмову, тим більше – із незнайомцем, навіть якщо той говорить про якісь жахіття, наміру не мав. Вів машину, дивився перед собою в темряву.
Євген зробив ще один великий ковток. Потім відкинувся на спинку сидіння. Те, що сталося сьогодні, раптом здалося поганим сном. І взагалі все відбувалося не з ним. Він лише сторонній глядач, зайняв місце в залі й із цікавістю споглядає моторошне шоу. Коли заплющити очі, усе скінчиться.
Повіки склепилися.
А коли знову розплющив очі – відчув дивну важкість у них.
Мовби до вій причепили малесенькі свинцеві гирьки.
Захотів протерти очі, та враз не відчув рук.
Наступної миті таки відчув – вони сплутані за спиною. – Спав би ще, чого ти, – почув над головою знайомий, до жаху знайомий голос.
Пахнуло лісом.
В очі вдарило світло відразу кількох ліхтариків. Їхні промені перехрестилися, мов лазерні мечі джедаїв. І він закричав.
– Забий йому чимось пащу, – впізнав голос плямистого водія.
– Ти привіз – ти й забивай, – мовили у відповідь.
Євген закрутив головою, намагаючись роздивитися. Хоч прекрасно знав, хто до нього говорить і хто всім заправляє.
– Далеко забіг? – тепер питали лагідно, так балакають із нерозумною малою дитиною. – Дýрню, справді думав – вийде? Знаєш, скільки народу звідси вже тікало?
– Н-ні… – насилу вичавив.
– Я тобі скажу, як рідному: ніскільки. Звідси ще ніхто не втік. Самі йшли, з доброї волі – то не раз. Ми не тримаємо нікого зі своїх, кому раптом набридло тут і хто шукає ліпшої долі. Люди завжди йдуть туди, де краще. Але ви сюди прийшли самі. Силою ніхто не тягнув. Тому й піти геть просто так не вийде. Розумієш?
– Я нікому нічого не скажу! – вигукнув Євген, розуміючи марність обіцянки.
– Не скажеш, – легко погодився знайомий голос. – Бо тебе не спитають.
– Де Яна?
– Яка тобі різниця? Ти ж залишив дівчину тут.
– Я не… – слова враз застрягли поперек горла.
– Мудро. Не бреши. Краще випий ще водички. Освіжися. Дві пари сильних рук підхопили його ззаду, підняли, посадили. Плямистий підсунув почату пляшку йому до рота. Євген не опирався. Слухняно вижлуктив до денця.