Темні таємниці
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-5668-2, 978-617-12-5414-5, 978-617-12-5670-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Темні таємниці». Краткое содержание книги:
– Але тіла вашої Яни не знайшли.
– Дуже добре.
– Ми просимо тут і тепер забрати ваші слова назад.
Ольга не відразу второпала, про що йдеться.
– Тобто? – перепитала.
– Поясню, – зараз Борис перестав бути схожим на самого себе, того, яким його встигла пізнати Ольга. – Наш син загинув. Обставини встановлює поліція, і хочеться вірити: винуватця знайдуть та покарають. Але нам із Галею прикро, що ви вважаєте Євгена якимось боком причетним до зникнення Яни.
– Моя донька втекла з ним.
– Поїхала, – втрутилася Галина. – Коли тікають, не лишають слідів. Наші діти, Ольго, любили одне одного. Принаймні мені хочеться в це вірити.
– Нам, – додав Борис.
– Так-так, нам, – погодилася дружина. – Якщо ви проти, якщо ви вважаєте їхній зв’язок мезальянсом, якщо наш Женя… покійний Женя був не вартий вашої доньки… Гаразд, вважайте їхні стосунки не закоханістю, а взаємним захопленням. Коротким спалахом. Проте силою наш син не забирав із дому вашу доньку. Тим більше, вони давали про себе знати. Згодні?
– Господи, – зітхнула Ольга. – Добре, якщо це вас обох заспокоїть, нехай. Згодна. Далі?
– А далі маєте визнати: у біду потрапили вони обоє.
– Ось із цим, Галино, я навіть дуже згодна. Просто для вас, на жаль, уже все скінчилося. Трагічно – але скінчилося. Для мене – ні. Маю надію, що трагедії вдасться запобігти. Як саме – поки не готова сказати. Та мусите зрозуміти, чому лишаюся тут.
– Тобто, ви кидаєте нас?
– Ви дорослі люди. Доктори наук. Прожили половину життя, більшу. І кажете, що вас хтось десь може кинути. Совість є?
Остання фраза вирвалася мимоволі. Ольга не пошкодувала про це навіть із огляду на обставини. Хай там як, але Заплави справді сідають на голову. Убитий син точно не винен, що батьки в нього – безпорадні зануди.
– Коли вже почали про совість, дуже прошу таки взяти назад свої слова, – відчеканив Борис.
– Ні в чому покійного Євгена не звинувачую. Царство Небесне, земля пером.
– Дякую, – статечно промовив чоловік. – Є ситуації в житті, є моменти, коли слід пробачати одне одному задавнені образи.
– Можу я теж про дещо попросити? – не дочекалася відповіді, повела далі. – Давайте взагалі більше не повертатися до цієї теми. Розмова неприємна всім присутнім. Згода?
– Згода, – вони відповіли хором.
– І дайте мені вже спокій нарешті. Робіть свої справи, я займуся своїми.
– Дуже мило з вашого боку, Ольго.
– Тобто, Галю?
– Спершу самі пропонуєте їхати разом. Навіть наполягаєте. Фактично тягнете нас із чоловіком за руки сюди. Тепер, бачте, ми маємо дати вам спокій.
– А ви не задоволені, що я тут усе за вас вирішувала? Опікала вас, годувала, поїла, чорт забирай?
– Дорікніть нам ще шматком хліба, – Галина випнула підборіддя.
Борис поклав їй руку на плече.
– Ми все з’ясували. Є люди, котрі забагато думають про себе.
– Ви це мені? – Ольга думала, Заплави більше нічим її не здивують.
– Бажаємо вам у всьому розібратися й знайти Яну.
Подружжя зібрало речі швидко, злагоджено й мовчки. Коли виходили, попрощався тільки чоловік. Жінка намагалася не дивитися в її бік, й Ольга вкотре зробила висновок: світ населений дуже дивними людськими істотами.
Лишившись сама, знову заплющила очі, зручніше вмостилася в кріслі, спробувала розслабитися, згадуючи принагідно заняття з йоги. Ніби вдалося. Здається, навіть трохи задрімала. Не чекала стуку в двері, тож здригнулася. Крім Заплав, ніхто проситися не міг. Сто відсотків забули якусь жіночу дурничку.
– Що знову? – видихнула Ольга, широко розчахнувши двері.
– Здрастуйте.
На порозі – незнайома жінка, років сорок п’ять, коротко стрижена, попри спеку – у строгому діловому костюмі темних кольорів. Але Ольга впізнала незнайомку. Бачила її кілька годин тому в приймальні начальника поліції.
– Ви – секретарка Кушнірука.
– У мене обідня перерва. Можна зайти?
Барва відступила, пропускаючи несподівану гостю.
– Тетяна, – простягнула руку, легенько потиснула. – Я ж у поліції працюю. Тобто, маю до неї якийсь стосунок.
– Розумію. До чого…
– Це якщо цікаво, як вас знайшла.
– Мені цікаво, навіщо ви мене шукали.
– Бо почула: ви шукаєте доньку.
– Пані Таню, ми граємося в слова.
– Я допомогти хочу.
Жінки якийсь час їли одна одну очима.
– Поясніть, – мовила нарешті Ольга.
– Ви мати. Я мати. Втратила сина, старшого. Пішов добровольцем на Донбас, хай би він згорів синім вогнем. Під Дебальцевим, три роки тому… – Тетяна змахнула сльозу. – Це старший, Ігор. Маю ще двох, дочку й сина. Ми всі розуміємо, як воно – коли дитина зникає. Бачите, Ігор тоді пропав безвісти. Лише через дев’ять місяців удалося серед невпізнаних тіл знайти, дивом просто. Поховали, навіть вулицю нашу хочуть перейменувати на його честь.