Темні таємниці
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-5668-2, 978-617-12-5414-5, 978-617-12-5670-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Темні таємниці». Краткое содержание книги:
Він навіть пишався собою зараз.
Доля далі доводила, що симпатизує відчайдухам. Лежачи, Євген ураз почув найкращі звуки в цілому світі – гудіння. До нього наближалася якась машина, і він швиденько підвівся, повернувся в напрямку шуму двигуна. Так виявив: стоїть недалеко від місця, де шосе повертає.
Наступної миті з-за повороту виринули дві яскраві фари. Євген уже не стримував себе – замахав руками, щось закричав, кинувся навперейми.
З вигляду, легкове авто.
Водій скинув швидкість.
Але тільки для того, аби плавно, майстерно скрутити, оминаючи людину посеред дороги.
Євген уклякнув й розгубленим поглядом провів того, хто мав би його врятувати. Не раз бачив щось подібне у фільмах про потерпілих у відкритому морі. Люди гойдалися на хвилях або в човні, або в рятувальному жилеті. Пливли навмання, виглядаючи корабель чи літак. А коли бачили те чи інше, починали горлати до хрипу, махати руками, звертати на себе увагу. Тільки ж марно, бо корабель пропливав поруч, літак зникав за хмарами, а жертву накривала хвиля розчарування. Аж до втрати сил та надії.
Хто завгодно – але не він.
Відчувши в собі незнані раніше сили, Євген міцно вперся ногами у тверде шосе. Розпростав плечі, труснув головою, зціпив зуби. Він уже на дорозі. Тут не ліс. Куди б не йшов, хоч як не заблукаєш. Марно спробував визначити, де північ, де південь, і так само без успіху пошукав Велику Ведмедицю серед розсипу зірок. Укотре обтрусився, обсмикнув краї футболки. Розвернувся в бік повороту, закрокував уперед.
Щойно завернув і пройшов з півсотні метрів, спереду знову долинув звук машини, що наближалася.
За хвилину моргнули фари. Євген рішуче став посеред дороги, маючи надію – тепер водій точно зупиниться, бо не захоче збивати перехожого. Але коли вклякнув, розставивши ноги й стиснувши кулаки, майнуло: усе, за мить скінчиться. Бо авто не думало гальмувати й, схоже, не мало наміру об’їхати несподівану перешкоду. Тут у радіусі десятків кілометрів нема живої душі. Якщо збити людину, ніхто не побачить. Навіщо комусь убивати його на шосе, Євгена зараз не хвилювало. Ну, є така потреба – і по всьому.
Машина йшла на таран.
Гальма скреготнули, коли між машиною й людиною лишилося менш ніж десять метрів.
Євген не надто знався на марках, проте джип від інших автівок відрізняв.
Стояв і дивився на водія, мужика трошки за сорок, у плямистих штанях, армійських берцях та камуфляжній куртці з закасаними до ліктів рукавами. Той неквапом вийшов назовні, розміреним кроком наблизився до порушника його спокою. Євген не встиг розгледіти його рис: водій поклав ліву руку йому на плече, а правою затопив у живіт.
Потемніло.
Забракло повітря.
Євген зашипів, мов пробитий м’яч. Хотів опуститися на коліна. Плямистий не дозволив. Далі тримаючи, ударив знову. Легше, ніж спершу, та все одно боляче. Послабив хватку після третього удару. Дочекався, коли жертва сяде на асфальт. Потому міцно взяв за карк, потягнув угору, рвучи футболку й змушуючи звестися.
– Жити набридло? – питав тихо, навіть миролюбно. – Так ми це зараз виправимо.
– Я не… – разом із повітрям забракло слів.
– Що ти? Чого «не»?
– Не буду.
– Не будеш?
– Більше не буду… Так…
– Як це – так?
– Під машину… – й одразу, без переходу, боячись не встигнути, видихнув: – Убивають.
– Кого?
– Усіх, – вичавив, тут же виправився. – Там… убивають… Людей… Я втік.
– Звідки ти втік?
Євген махнув у напрямку лісу.
– Піщане. Це називається Піщане.
– Є таке, – тепер плямистий міняв гнів на милість, у голосі лють змінилася докором: – Для чого ти поперся туди? Нормальні люди там давно не ходять.
– Я… не хотів…
– Не хотів, але пішов. От же ж люди, – плямистий зітхнув. – Залазь, поїхали.
– Куди?
– Звідси.
– А Яна?
– Де твоя Яна? – водій покрутив головою. – Десь тут, у кущах сидить?
– Ні. Там…
– Тоді до чого вона тут? Сідай, кажу.
Плямистий неквапом розвернувся й посунув назад до джипа. Євгенові здалося – рятівник утратив до нього інтерес. Тож, укотре за останній час обтрусившись, підтюпцем подріботів за ним. Оббіг машину з лівого боку, без запрошення смикнув дверцята, забрався в салон. Тут пахнуло безпекою й затишком, Євген відчув себе мов удома чи принаймні за міцним фортечним муром. Водій вмостився на своєму місці, запустив двигун. Тримався на диво незворушно, ніби щоночі доводиться підбирати втікачів на трасі.