Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Це ж усi для вас привезли.
– Ну, знаєш, це сльоза для нас усiх. Ними тiльки премiюватимуть найкращих партизанок. Жiнкам усюди везе: i празник восьмого березня мають, i автомати будуть мати. А ми уже скоро два роки як партизанимо i нам не дадуть, повiр, не дадуть. Скажуть: ви, хлопцi, метикованi, без автоматiв обiйдетеся. А хлопцi ж якi у нас!.. Ви ще не знаєте нас. Тiльки без iнструмента… – i Пантелiй так розжалобив довiрливого пiлота, що той уже хотiв йому витягнути зо два автомати.
Дмитро помiтив цю гру, пiдкликав Пантелiя.
– Ти що витворяєш?
– Я? Нiчого, товаришу командире, – зробив здивований вигляд. – Просто iз своїм дружком зустрiвся. Потолкував задушевно.
– А як прiзвище твого дружка?
– Прiзвище?.. Забувся, товаришу командире, трудне дуже. От моє – всякий запам'ятає. А звати його Василем. Красиве iм'я i хлопець пiдходящий. Прямо тобi справжнiй орел-партизан. – I, задоволений своїм порiвнянням, подивився на Дмитра, думаючи, що його слова i командира проймуть.
– Скiльки ж ти автоматiв хотiв вициганити?
– Для хлопцiв п'ять, вам шостий, собi сьомий… Не спiдручно ж вам iз таким старим автоматом ходити, – i, вважаючи, що вiн цими словами роздобрив командира, уже дiловито додав: – Хлопцям не завадило б iз пару баранiв притаскати. Хай везуть та нас не забувають.
– А за пару баранiв скiльки автоматiв думаєш узяти?
– Нiчого, товаришу командире. – А потiм завагався: – Ну, тут дiло полюбовне. Можна нiчого, можна i щось .. Нi, навiть словом про це не обмовлюсь. А то подумають, що ми зовсiм без зброї.
– Так от, про автомати забудь. А зараз бiжи до свого друга, тiльки прiзвище запам'ятай його, i спитай, чи хватить мiсця для живого грузу.
– Бiжу, товаришу командире, – легко метнувся до самольота.
В лiтак поклали двадцять поранених партизанiв, двi вагiтних жiнки. Представник Українського партизанського штабу взяв особистi справи кожного партизана, звiти загонiв, нагороднi матерiали, а Iвану Васильовичу вручив акуратний пакунок.
Жолудь зi своїми хлопцями встиг до вiдльоту доставити п'ять овець, але для них, на превеликий жаль Пантелiя, не знайшлося мiсця.
– Дуже славна машина, тiльки чого б було конструкторовi не збiльшити її на якусь пару метрiв, – щиро пожалкував завзятий партизан.
Загурчали мотори, колихнувся лiтак, пiдстрибуючи, побiг по довгастому майданчику, а за ним помчали партизани Ось уже самольот одiрвався од землi, мiж зорями заворушилася червона цятка, згодом зникла, а схвильованi воїни ще довго слiдкували за небом, не розходячись з галявини.
Вранцi штабнi радисти прийняли радiограму, що самольот щасливо приземлився на московському аеродромi.
А це вже було несподiванкою для всiх – опiвднi другого дня в їхнiй загiн приїхали Iван Васильович i Генадiй Павлович вручати нагороди.
Поприбиралися партизани в краще вбрання, причепурилися i повзводне вишикувалися на лiсовiй прогалинi. Коротку, але задушевну промову виголосив Iоан Васильович, а потiм почав вручати бойовi ордени та медалi.
– Горицвiт Дмитро Тимофiйович!
I вперше за пiвтора року партизанського життя пiшла обертом земля i пiд ногами i в очах командира, його нагороджувала Батькiвщина! Вона не забула колишнього простого хлiбороба.
I тепер, коли прийшла його пора, вiн знову в якусь мить побачив усе своє життя, усе привiлля, яке сходив своїми ногами, усе небо, що перегойдувалось над ним. I схотiлося стати кращим, бiльше зробити добра, мiцнiше пригорнути до себе дивний свiт та бити, бити ворога, аж поки знову не заспiває уся земля i колосом, i сонцем, i пiснями…
– Нагороджується орденом Ленiна.
Неначе крiзь сон, вiн чує вигуки «ура», бачить, як полетiли вгору шапки партизанiв в честь свого командира, бачить обличчя Iвана Васильовича i шматок голубого слiпучого неба, що пробивається помiж деревами, як степове озеречко, його цiлують терпкi губи Кошового, i вiн невмiло, невпопад вiдповiдає на поцiлунок i вже бачить дорогий профiль в золотому колосистому обiдку.
Дмитро повертається до своїх партизанiв i раптом приходить до пам'ятi, помiчаючи їхнi добрi очi, радiсть на шорстких обвiтрених обличчях. Уже, усмiхаючись в душi, бачить iз новим автоматом Пантелiя Жолудя, що з захопленням i вiдданiстю стежить за своїм командиром, бачить Соломiю, спокiйного Лазорка Iванця, жвавого Кирила Дуденка, Ольгу Вiкторiвну. От вона, вiрна кров землi – його велика бiльшовицька рiдня.