Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
Прощаючись iз Гоглiдзе, Дмитро знову нагадав:
– Дивись, Симоне, щоб кулемети нам хоч з-пiд землi, а дiстали.
– Пiд землею будуть – дiстанемо. На землi будуть – дiстанемо. На небi з'являться – теж дiстанемо, – вiдповiв Гоглiдзе, який любив пишнi вислови.
– Ну, бувай, кацо, – по-простому обнялись, поцiлувались. – Зв'язкових двiчi на день присилай, щоб не печалив мене мовчанкою.
– Гаразд, товаришу командире, – усмiхнувся чистою дитячою посмiшкою, вскочив на мотоцикл i подався до своїх розвiдникiв.
Говорив Дмитро про кулемети недаремно – хотiлося, щоб сила його загону змiцнiла вогневою наснагою, мрiяв, щоб у кожному взводi на два стрiлецькi пiдроздiли припадав третiй – кулеметний.
Всi останнi днi, радiснi, неначе сон, поглинула робота по формуванню нових взводiв, складання докладних звiтiв за останнiй час, пiдготовка нагородних матерiалiв на кращих партизанiв i короткi вiдвiдини сiм'ї.
Знову Андрiй, уже чотирнадцятилiтнiй ставний пiдпарубчак, попросився, щоб батько забрав його iз собою. Але Дмитро вiдмовив навiдрiз.
Тодi хлопець, кусаючи губи од досади, образи, з серцем випалив:
– Ви все мене бережете. Думаєте, маленький… Ми з Степаном Синицею вже шiсть машин зiрвали, вiсiмнадцять фашистiв знищили. Нема у вас правди, тату!
– Де зiрвали? – схвильовано i зворушено впився очима в хлопчака. «Так от який у мене син», – вслухався в переривчасту мову Андрiя. Хотiлося пiдiйти, обняти, поцiлувати його, але це значило вже дати згоду, щоб хлопець iшов у загiн. Отож перебiльшено нахмурив брови.
– Так вiзьмете, батьку?
– Пiзнiше побачу. Зараз без тебе роботи вистачає.
– Ну, вiзьмiть мене хоч вашим ординарцем, – настоював хлопець.
– Яке вигадав! – засмiявся. – Тебе ординарцем, маму пiдривником, бабу куховаркою, – i цiлий загiн буде iз нашої сiм'ї.
Пiзнiше прибiг Степан Синиця. Бачачи, що Андрiй мирно бесiдує iз батьком, весело запитав:
– Що? Уже прийняли тебе в партизани, Андрiю?
– Нi, – вiдповiв похмуро i знову закусив губу.
– Куди тобi. Iще кашi мало з'їв Пiдрости трохи, – утiшив. – А я уже завтра йду в лiси. Пiдривником стаю.
– Тату, – потянув своє.
– Сказав – почекай!
Встав з-за столу i пiшов у другу хату.
– От у мене батько, – сумовито поглянув на Степана. – I не упросиш, i не вблагаєш.
– Всi вони одним миром мазанi, – безапеляцiйно промовив Степан. – Хiба вони розумiють дiтей? їм усе здається, що ми маленькi. На що вже я парубок не з останнiх, – не без хизування пройшовся по хатi, – а як тiльки сказав матерi, що йду в лiси, вона в сльози: «Ой, куди ти, дитинонько моя. А куди ти вiд'їжджаєш, а на кого мене покидаєш», – по-жiночому приклав руку до лиця i засмiявся. – Бач, я їй i досi ще дитинка. У мене вже, повiр, вуса виростуть, а матерi все я буду дитинкою. Старi завжди вiдстають вiд жизнi.
– Це ти правду говориш, – погодився Андрiй. – Прийдеться менi втiкати в другий загiн. А хотiлося б з батьком побути.
– Вiд нього не втечеш – найде. Твiй такий, що безпремiнно найде… Ех, i дiла, Андрiю, неважнецькi твої, – заговорив з перебiльшеною зверхнiстю i повагою до себе. – А менi тепер море по колiна. Пiдриватиму поїзди, аж гай шумiтиме. Пiсля вiйни поїду вчитися у вiйськову академiю. Нам, партизанам, тiльки на командирiв треба вчитися… А ще як ордена зароблю! От жаль, що ти таким малим удався, по лiтах, звичайно. Це б разом поїзди зривали, разом у Москву поїхали. Сталiна на парадi побачили б. Що не кажи, Андрiю, а добре бути дорослим, таким, як я!.. О, в тебе i сльози уже заблищали. Це недобре, дєтко! Хто ж тебе такого в партизани прийме?
– Замовч ти нарештi, – вiдвернувся вiд Степана…
XXII
Перше донесення Симона Гоглiдзе розсмiшило увесь штаб. «Дорогий товаришу командир, – писав начальник розвiдки. – На дiльницях Орел, Соловей, Сокiл, Перепiлка усе спокiйно. Iз Курiпки фашисти евакуюють добро i худобу подалi вiд своїх сусiдiв – партизанiв. Ми розсердились на цих табунщикiв за недобросусiдське життя. Вночi напали на них, одних побили, iнших взяли в полон, третi розбiглися. Кулеметiв поки не дiстали, а дiстали п'ять тисяч овець. Посилаю вам їх iз донесенням. Неодмiнно оповiстiть, коли приготовите шашлик. Вiвцi жирнi, шашлик добрий буде».
– Бач, яка спасенна душа – проситься на шашлик приїхати. Знаю його – сидить тепер десь бiля вогнища i цiлого, барана на залiзяцi покручує, – похитуючи головою, смiявся скупий Вiктор Гаценко, радiючи, що тепер йому нема чого сушити голову над «проблемою з м'ясом та без м'яса».
– Або барана крутить, або фашистовi голову скручує, – промовив Созiнов, одриваючись вiд шифрованої карти, де кожен квадрат був позначений птичими назвами. – Вiкторе Михайловичу, а проти шашлика, як сказав би Гоглiдзе, не маю нiяких грунтовних заперечень.