Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Ти ж поезiї перепиши, – пошлеш у столицю, – наказував Слюсар. – Гляди, ше й попадеш заочно в письменницьку сiм'ю. Пiснi у тебе правильнi…
– Чи годяться вони куди? – задумався молодий поет.
– Годяться. Це поезiї про наше життя. I так за серце беруть, що гвинтiвку мiцнiше стискуєш, – переконував Олекса Слюсар. – Скорiше б самольот прилiтав.
– Сталiн нам допомогу посилає. Не забув своїх дiтей, –прорвало навiть мовчазного Лазорка Iванця. Вiн лiг на землю, головою уперся в високозрубаний з виїмкою пень, мрiйно задивився на небо, мовби слiдкував, чи не з'явиться де крилатий вiсник.
Хвилювався i Дмитро. Кiлька разiв ходив дивитися на давно висохле болото помiж двома лiсами, де партизани влаштували майданчик для лiтака.
Лише один Пантелiй Жолудь в цей час виявив великий спокiй i хазяйновитiсть. Вiн кiлька разiв мотнувся на села, дiстав сала, масла i все це ретельно загорнув у чисте полотно та поскладав у своїй землянцi.
– Пантелiю, чи ти не думаєш продсклад вiдкрити? – смiявся Олекса Слюсар. – Може помiчником Гаценка збираєшся стати? Вiн тебе навчить труситися над кожним мотузочком.
– I чого ти прилип, як шевська смола? Iди вже собi кудись, бо вiд тебе, як вiд перцю, чхати хочеться, – незадоволено бурмотiв хлопець. – Тiльки ж коли хто до мiшка полiзе – в'язи скручу, голову вiдiрву, тодi вам Гаценко проти мене самим найм'якшим лiбералом здасться. – I для бiльшої ваги додавав: – Це для гостей подарунок. Понятно?
Нарештi штаб партизанського з'єднання дав Дмитровi завдання зайняти подвiйну кругову оборону по шляхах i навколо посадкового майданчика, приготувати ракетнi шашки для сигналiзацiї.
Погожого весняного вечора, недалеко вiд галявини, зiбралося в лiсi партизанське командування. Радiсть, хвилювання i урочистiсть були в кожного на обличчi. Навiть пораненi, привезенi для евакуацiї в глибокий тил, не порушували стогоном дивної лiсової задуми.
– Дождалися, Дмитре Тимофiйовичу, – торкнувся його плеча Iван Васильович. I в тому одному словi «дождалися» було все: i щастя, i вдячнiсть Великiй землi.
– Дождалися, Iване Васильовичу, – вiдповiв пошепки, вiрячи й не вiрячи, що прилетить лiтак. Зрiдка у лiсi трiсне суха галузка, зашерехтить чиясь хода i зразу затихне. Тiльки Дмитро вiдчував, що за кожним деревом причаївся партизан, щоб хоч одним оком побачити вiсника рiдної столицi.
I от далеко-далеко у повiтрi неясно заспiвали мотори. I кожен партизан в напруженнi потягнувся усiм тiлом до того гулу, неначе до найдорожчої пiснi, яку колись в дитинствi спiвала мати. А рокiт наближався, наближався, стояв у небi i на землi, бо серце в кожного билося разом iз мотором. Нарештi помiж зорями з'явилася летюча зоря, понад лiсом вiйнув ширококрилий птах. Зелено, червоно, бiло мигнули крила i хвiст лiтака. Раз, i вдруге, i втретє.
I у вiдповiдь з землi пiднялися три ракети: червона, зелена i жовта. Потiм на майданчику спалахнули ракетнi шашки, i самольот низько пролетiв над лiсом, застрибав по землi. А з усiх усюдiв кинулись до нього люди. Навiть частина охорони не витримала – побiгла до довгожданої птицi.
Коли б не присутнiсть Iвана Васильовича, Дмитро, певне, теж побiг би, як нетерплячий хлопчик.
Не виключаючи моторiв, зупинився лiтак, i з нього з автоматом напоготовi вискочив представник штабу партизанського руху.
– З'єднання iменi Сталiна? – запитав схвильовано i голосно.
– З'єднання iменi Сталiна, – вiдповiв Кошовий.
– Iван Васильович?
– Я…
Коли iз самольота вийшли пiлот, представник штабу партизанського руху i два радисти, всi кинулись цiлувати їх. Плакали дiвчата-партизанки, плакали од радостi i зворушення бувалi воїни, що не раз вiч-на-вiч стрiчалися зi смертю, та й Дмитро якось незручно рубом великої долонi провiв по очах.
– Привiт славним народним месникам од всiєї Великої землi, од червоної столицi Москви, – привiтався представник ; партизанського руху, i лiс аж здригнувся вiд стоголосого «ура»…
Гостi поспiшали. До ранку треба було повернутись. Швидко почали вивантажувати боєприпаси, новенькi автомати, мiни Старiкова, тол, капсулi-зривачi, бiкфордовi i детонуючi шнури, радiоприймачi та батареї до них, свiжi газети.
Жолудь, що перший опинився бiля самольота, уже успiв установити «контакт» iз пiлотом.
– Це вiд нашого партизанського загону, – пiднiс подарунок. – Хлопцi у нас усi бойовi, як орли. Ви ще не знаєте нас… Тiльки фашиста iнодi навiть руками душити доводиться.
– Як руками? – аж одхилився назад пiлот.
– Ну, як? Просто руками, i годi. Пiдстерiгаєш його, гада, день i нiч пiдстерiгаєш, а потiм накидаєшся – i за горлянку. Отак i добуваєш вооруженiє. А скiльки через це дурно-пусто хлопцiв загинуло! Та яких хлопцiв! Що ж, без iнструмента тiльки блох ловлять. Коли б ти нам, дорогий чоловiче, трохи дав автоматiв, усе життя дякували б.