Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Я, товаришу командире, партизан iз загону iменi Тараса Шевченка, Микола Кондратюк. Рiвно двадцять днiв тому на нас напала i оточила есесiвська дивiзiя «Вiкiнг». Сiмнадцять днiв ми билися в лiсах. Гранатами i собою пiдривали танки, нищили фашистського гада. Основнi сили загону прорвалися i пiшли рейдом у Захiдну Україну, а ми, прикриття, витримали на собi усю навалу i пiсля форсування рiки наскочили на бандерiвцiв. Вдарили в спину, сучi дiти, i не довелося нам прорватись до своїх. Тепер дивiзiя «Вiкiнг» спiшно перекидає сили на боротьбу проти партизанського з'єднання. Очевидно, вашого. Я все сказав.
– Документи якi-небудь є?
– Документи? Нi. А може це пригодиться? – поклав здорову руку на стiл. Нi на одному пальцi не було нiгтiв, лише почорнiле, потрiскане м'ясо нерiвно, сухими грудочками затягнуло довгастi вiчка на кiнцiвках. – Гестапо видало такий документ.
Гоглiдзе, примружившись од внутрiшньої дрожi, пiшов у кiмнату, щоб чимсь почастувати гостя. Коли вiн повернувся iз хлiбом i холодним м'ясом. Кондратюк, нерiвне, з присвистом вдихаючи повiтря, уже спав, опираючись головою об стiл.
З запiзненням принiс недобрi вiстi у штаб партизанського з'єднання i Степан Русов – перекладач вiйськового коменданта залiзничного вузла. Русов, працюючи з доручення партизанського штабу, доповiдав про всi важливi подiї. Тепер у мiсто прибула каральна експедицiя в складi п'яти тисяч нiмцiв, що їхали на фронт, i трьох тисяч мадьярiв. На допомогу їм iшла дивiзiя «Вiкiнг». Усе лiсове привiлля ворог брав у широке кiльце. Одним ударом фашисти хотiли знищити партизанський рух в навколишнiх селах i лiсах.
Партизани почали гарячковите готуватися до нових боїв. Перевiряли зброю, мiнували дороги, посилювали розвiдку i охорону. Вони повiдомили про наближення великої навали усi села партизанського району.
I потягнулися в лiси пiдводи, худоба; люди iшли гуртками, сiм'ями i поодинцi, несучи в клуночках трохи одежi й харчiв. А решту пожиткiв вiддавали партизанам, закопували у землю, щоб нiчого не дiсталося вороговi. Усi партизанськi родини перебралися в лiси. Iшла бiльшiсть населення, що мала якiсь засоби пересування або надiялась на свої сили i ноги. За яких-небудь два днi опустiли села: тiльки старi та хворi залишилися в осиротiлих будiвлях.
З тяжкою тривогою прощалися сивi батьки зi своїми дiтьми, рiдними та кревними. I була у тому прощаннi така скорбота, такi сльози, начеб люди залишалися не в своїх домiвках, а в заранi вготованих домовинах…
Та так воно й було – передчуття не обманювало. Тi, хто зiбрався дiлити хлiб i сiль i вагу нелегких дорiг iз партизанами, мав невмирущi надiї, а яка ж могла бути надiя в тих, що залишалися на поталу вороговi! Навiть худоба, чуючи лихо, важко ревла по закурених дорогах, сумовито вили собаки на подвiр'ях i не гавкали, коли входив хтось чужий.
– Тварина чує бiду, – розсудливо говорили старi люди j затуманеними очима, по-новому, так, як пiсля тяжкої хвороби оглядались навкруги.
Нiяк не виходила з пам'ятi Дмитра звичайна картина тих днiв. Бiля Бугу, потьмареного надвечiр'ям, люди переправлялися на той берег невеличким паромом i на човнах. Святковий одяг нiяк не пасував до сумовитих облич. На лiтнiх жiнках красувалося старовинне, пропахле роками i скринею, ще може дiвоче, вбрання. На грудях подзвонювали червонi корали. Ось зупинилася бiля берега невисока, з добрим, засмученим обличчям молодиця, вгорнувши в поли пальта невеликого хлопчика. Великi виразнi очi зверху i знизу пiдвела темiнь, i така в них ниюча туга, що аж дивитися страшно. До неї, спираючись на палицю, пiдiйшов увесь сивий, як туман, дiд.
До пiщаного виступу, з шипiнням розводячи воду, похитуючись на хвилях, наближався човен. Молодиця подивилася в очi старому. Потiм, притримуючи однiєю рукою дитину, другою охопила посiчену зморшками шию дiда, поцiлувала його в уста i вiдхилилась назад.
– Простiть мене, тату, – задрижав пройнятий сльозою голос.
– Нехай люди простять, доню, – урочисто i твердо промовив. – Шкода, що не можу з вами пiти – вiдходилось моє. Синка ж бережи. Може й чоловiка вбито, так рiд увесь на дитину перейде. Крiпко сина бережи, – i незграбно подав жiнцi червону пiонерську краватку. – Це нашого Iвана… Приберiг…
Молодиця, похиливши голову, застигла нерухомо на човнi. Все ширшала смуга мiж нею та берегом, на якому з простягнутими руками нерухомо стояв батько. Вiтер перебирав на його високому жовтавому чолi сиве покручене волосся, а з очей старого тихо падали сльози, i пiсок бiля нiг був посiчений дрiбними вогкими шротинками.