Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Вирвали, а нас навiть в пайку не прийняли, – сердито сплюнув Пантелiй Жолудь, що цi днi, покинувши в штабному взводi свого бiлокопитого Шпака, роз'їжджав по селах на машинi, звiсно, нiде не вiдмовляючись вiд частування.
– За невмiння деруть ремiння I як тебе, Пантелiю, обкрутили навкруги пальця, – голови не прикладу? – вдавано здивувався Дмитро, iще не знаючи, про що має йти мова.
– Фашисти не обвели б, а це своя братва. Не будеш їм банки рубати. От жуки, так жуки! Бачив жукiв, сам був жуком, а таких жукiв не стрiчав. Сказано: з жука меду не наїсися, – все бiльше хмурнiв Пантелiй, очевидно знову переживаючи невдачу.
– Чи не на пасiку їздили? – догадався Дмитро.
– Точно. На пасiку. Хотiли меду на своє свято захопити. Приїхали, а там уже без нас господарюють партизани з загону iменi Ленiна. Сидять бiля порога i хлiб в полумиски з медом умочають. «Хлопцi, вiдпустiть нам трохи цього дива», – кажу їм.
– А ви з якого загону? – питають мене… – Еге, та ви до нашого села не прикрiпленi. Шукайте собi в своєму. Коли ж перекусити хочете – сiдайте до гурту.
– Що ми не говорили – не помагає, – втрутився в розмову Гаценко. – Пантелiй хотiв був сам знести дiжку на машину, так не поцеремонилися з ним…
– Коли б це фашисти були, я знав би, як з ними розмовляти, а це свої, – безпорадно i зло розвiв руками Пантелiй. – А найголовнiше, товаришу командире, що пасiчник – батько нашої Соломiї. А такий вредний, в'їдливий дiдок, тьху! Усе добро, вражi дiти, розберуть.
– I навiть командиру не привезли покуштувати меду? – засмiявся.
– Не привезли. От до чого свої хлопцi доводять.
– Це називається – наводять порядки в партизанському районi.
– Не дуже вони, цi порядки, тiшать мене, – похитав головою Жолудь.
– А меду дуже хочеться?
– Полюбляю таку штуку, – аж губами повiв Пантелiй.
– Ну, добре. Дам вам записку до пасiчника – вiдпустить на загiн.
– Ой, не вiдпустить… Вредний дiд!
– Вiдпустить! – приклав блокнот до колiна…
I незабаром авто, пiднiмаючись на Великий шлях, зникло в м'яких i чистих сутiнках.
Яким дивом, хвилюючим i радiсним, розкидалось перед командиром село, городи, левади, велетенська перегрiта пила далекого лiсу i небо, що опускалося аж за лiс.
Трах-тах! Трах-тах! – ударило на левадi, i Дмитро аж за зброю схопився. Та зразу з неприхованою радiстю зрозумiв помилку: то не пострiли були, а якась жiнка праником лунко вибивала шмаття.
Вечiрнi барви тихо облягали село; над Великим шляхом трiпнулась зоря, i десь далеко-далеко запечалилась пiсня. I свiт був такий урочистий, дорогий, що варто було за нього боротися, варто йти в новi бої, щоб знову кувати щастя на землi, бачити голубу i зелену весну, почути пiсню солов'їну, i вiковiчний шум широкої дороги, i велику радiсть вiльної землi.
XXI
Пiсля вiдпочинку Дмитро знову поїхав у лiс. По селах залишилися лише загони самооборони, коменданти та дозори, що охороняли партизанський край i водночас стежили, пробиваючись у глиб Подiлля, за дiями ворога. До кожного загону чи групи самооборони пiдпiльний райком i штаб партизанського з'єднання прикрiпили полiтичного працiвника i партизана-iнструктора, щоб через деякий час цi загони стали бойовими одиницями, якi зможуть виконувати й тактичнi завдання.
На правому березi Бугу були розвiдники Дмитра пiд командуванням завзятого Симона Гоглiдзе. Якийсь особливий розвiдницький нюх мав цей стрункий, пiдтягнутий вояка. В дощi, метелицi, непроглядну темiнь вiн знаходив шляхи до ворожих гнiзд i зовсiм iншими дорогами виводив партизанiв з небезпеки.
– У партизана тисяча дорiг, у фашиста тiльки двi: одна – у землю, в могилу, друга – на небо, до чортiв. Вибирай йому чи ту, чи iншу дорогу – обидвi хорошi, – пояснював своїм бойовим побратимам.
Вразливий i довiрливий, як дитина, швидко мiг розсердитися одначе i розвеселити його було легко. А в бою вiн брав таким натиском, несподiваним, рiшучим, що навiть хлопцi, якi бачили види, дивувались i з опаскою косилися на начальника розвiдки.
Одного разу минулої зими диверсiйна група Григорiя Ладижця опинилася в оточеннi. Фашисти, висипавши iз великого ста. облягли її кiльцем, на околицi залязгали танки, у спину вдарили кулемети. I тодi Гоглiдзе взявся провести партизанiв прямо через село.
– Ти сказився? – насiвся на нього Ладижець. – Там же вся сила нiмецька.
– Знаю. Тут, – показав навкруги, – менша сила, але вона в дiї i жде нас. Там, в селi, велика сила, але вона не лежить за кулеметами i не чекає нас. Таку силу ми проб'ємо – i гайда в лiс.
I партизанський удар по селу був таким несподiваним, що | фашисти, залишаючи на снiгу чорнi купини вбитих, почали розбiгатися хто куди…