Велика рiдня

XIX

– Добридень, Марто Сафронiвно! Пiзнали?

– Нi, – здивовано подивилася, вiдкриваючи ворота.

– Ви ж мене лiкували.

– Не одного вас довелося, – тихо, з прихованою радiстю вiдповiла. – На горищi ми, жiнки, цiлий шпиталь вiдкрили.

– I я в тому шпиталi лежав восени сорок першого… Пам'ятаєте, просив, щоб ви пошептали: бiг пес через овес…

– Ой, пам'ятаю! – скрикнула i засмiялась молодиця. – Це ви у руку були пораненi.

– Нарештi призналися. Думав, не хочете дармоїда приймати.

– I таке скажете, – похитала з перебiльшеним докором головою. – Прошу до хати. Чого ж ви свого товариша не запросили?

– Вiн мiсцевий. Поїхав додому.

– Хто ж то такий?

– Командир наш. Дмитро Горицвiт.

– Дмитро?! – блiднучи, зупиняється молодиця серед подвiр'я i руку прикладає до грудей.

– Що з вами?

– Нiчого, – неначе павутиння одвела рукою з обличчя, поправила хустку i тихо додала: – Сiм'я його кудись утекла вiд гестапiвцiв i досi не повернулась у село.

Але Созiнов пiдсвiдоме вiдчув, що за цими словами криється iнше почуття. Тепер, коли вiн уперше i так нещасливо був покохав дiвчину, якось глибше i яснiше почали вiдкриватися душевнi рухи людей: i в блисковi очей, i в грi обличчя, i в прихованих словах, i навiть в ходi. У днi вiйни, багато переживши, передумавши, вiн став ближчим до течiї людської душi, став бiльше спостерiгати навколишнє – не тiльки зовнi, а й з глибини.

I молодиця лячно одхилилась од нього, розумiючи, що не зможе словами прикрити правди вiд цього допитливого i трохи сумовитого ока.

Нiякову мовчанку, ту невловиму хвильку, що породжує чи фiзичну неприязнь, чи щиру довiру людей, якi гостро все вiдчувають, треба було розвiяти зараз же, i так, щоб нi одна болюча краплинка не впала тягарем на серце. Таким добрим мiстком для батькiв, що люблять своїх дiтей, – вiн знав, а може тiльки здогадувався, – були дiти. I встановлюючи в пам'ятi образ вугластого пiдлiтка, з якого вже формувалася справжня дiвчина, вiн приязно, навiть надавши голосу прихованого радiсного звучання, як буває од дорогого спогаду, запитав:

– Де ж ваша дочка, Марто Сафронiвно? Уже дiвчина, певне, хоч куди – на виданнi, – i пересмикнуло вiд несподiваної думки: «А що коли в Нiмеччину забрали? Як я скривджу матiр».

Будучи м'яким на вдачу, Созiнов нiкого (крiм ворогiв, яких знищував, як щось не життям створене) не хотiв i не умiв ображати. I йому колись було остогидли i заздрiсники, i базiки, i просто недалекi люди, що замурувалися тiльки в своїх вузьких iнтересах. Але навiть там, де мiг, не вiдплачував їм тiєю самою мiркою, бо вважав, що i так вони скривдженi своїм здрiбнiлим зором i розумом. Коли ж мимоволi доводилось комусь iз своїх друзiв зробити якусь прикрiсть, переживав гостро i важко.

– У хатi сидить, – перемагаючи себе, посмiхнулася Марта i допитливо поглянула, чи не стежать за нею глибокi, трохи сумовитi очi… Нi, не стежать. А наче добрiють од згадок чи вiд чогось iншого.

Ось вiн прив'язав коня до плота, погладив його по головi i, трохи накульгуючи, iде до хати.