Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
В долинах спiвали струмки, i кожен iз них мав свiй голос. На крутих пагорбах дивовижними брамами злiтали i опускались додолу напiврозквiтлi яблунi, оповиваючи усе село. Навiть променi сонця, процiджуючись крiзь яблуневий цвiт, ставали блiдiшими i м'якшими.
За мостом обминули спалену вулицю, огороджену чорними кiстяками мертвих дерев, i виїхали за село.
Навколо розкинулась, розгулялась зелена весна. У високому небi, заваленому бiлими пухнастими брилами хмар, дзвонили у сотнi дзвiнкiв крихiтнi жайворонки. По зеленожовтих лугах поважно дибали чорногузи, бiля заводi керкнула чапля, а потiм загув водяний бугай. З верболозу кимсь наполоханий важко злетiв куцохвостий крижень i, неначе осколок, з фуркотом впав у заростi. На бистрiнi викинувся сом, i довго по водi аж до самого берега розходились широкi круги.
Праворуч луги круто пiдiймалися вгору, i рудi обвiтренi пагорби, покритi рiдким чагарником i травою, красувалися зморшками i глибокими рубцями, як бувалi в походах вояки.
На пагорбах бiлiли невеличкi хати, а в долинах тiснилися кучерявими отарами скам'янiлi верби. I раптом один вибалок до самого Бугу задимiвся червоною рiкою. Здавалося, кров, паруючи рожевим туманом, пливла по долинi щiльно i невпинно. Аж коня зупинив Дмитро, а руку пiддашком приклав до очей, розглядаючи ту страшну криваву долину.
«Бузькiв огонь цвiте, – нарештi зрозумiв, але тривожне порiвняння довго iще стискало серце: – отак наша кров тече».
В сусiдньому селi їх зупинив загiн самооборони – селяни, озброєнi мадьярськими «пушками», берданками i допотопними кремнiвками. Небезпремiнно бажаючи показати свою владу, вони хотiли повести командирiв до коменданта села, призначеного штабом партизанського з'єднання. Але, розговорившися, подобрiли i попросили, якщо є, набоїв до рушниць.
– Якими ви стрiляєте? – показав Дмитро на мадьярську гвинтiвку.
– Якими доведеться, товаришу командире. При наступi на мiсто стрiляли нашими. Трьохлiнiйними краще – набiй менший. Куля летить, фурчить, фашисту страху цiлий мiшок нагонить: за мiну вважає, – весело, скромовкою промовив вугластий чорнобородий селянин.
Чим бiльше наближалися до села, тим сильнiше хвилювався Дмитро. Спогади, передуми, передчуття так налiтали на нього, що аж одхилявся назад, неначеб у груди бив мiцний порив вiтровiю. Здавалося, що з роками повиннi були улягтися почуття, як пiсля повенi рiка, що увiйшла у береги, мала б зменшитись гострота болю i радощiв, а переживання – поступитися перед розсудливим розумом, потьмаритися картини минулого, особливо у такого стриманого чоловiка, як Дмитро. Iнодi й самому здавалось: вiн стiльки пережив, стiльки побачив лихого i страшного, що душа його бiльше не зможе вмiстити в собi тих дивних хвиль, якi сповнюють очi, серце i розум новим багатством i красою. Одначе то тiльки здавалось.
Досить було короткого вiдпочинку, досить було зiткнутися з наболiлими людськими печалями чи скупими-скупими радощами, щоб знову почути, що все людське тривожить i радує.
Дужче забилося серце, коли попереду дрiбними димчастими кучерями почав повiвати рiдний шлях. Неначе з побратимом, привiтався iз ним. Бiльше не в силi стримати хвилювання, потрiпав Орла по шиї, i той, прищулюючи вуха i розстилаючись, помчав на весь кар'єр тужавою дорогою. Охорона кинулась перепиняти їм путь, але зразу здивовано i радiсно пiзнала Дмитра. Хотiлося зiскочити з коня, розпитати про своїх, але неймовiрним зусиллям стримав себе: що ж йому тодi робити, коли нiкого нема дома? Вклонився селянам i поскакав далi.
Созiнов, пильно роздивляючися навкруги, з подивом i радiстю пiзнавав це село, пригадав образ незнайомої жiнки з дочкою, що лiкувала йому рану. Ось i хата її показалась на розi.
«Де не будете, а до нас пiсля вiйни заїдьте», – неначе зараз почув мелодiйний голос русокосої дiвчини.
– Дмитре Тимофiйовичу! Рiдня моя тут! – гарапником показав на Мартину хату.
– Яка рiдня? – здивувався i в уявi побачив Марту такою, якою вона була у млинi.
– Одна жiнка тут менi рану перев'язувала. Як її?
– Марта Сафронiвна?
– Вiрно. Заїдем до неї?
– Заїжджай Я пiзнiше прибуду. Про своїх довiдаюся. Коли довго не буду – розшукаєш мене.
Бiля самих ворiт вiн побачив Марту, що стояла, дивлячись на вершникiв. Вона його, видно, не пiзнала, бо навiть з мiсця не ворухнулась. А коли Созiнов зiскочив на землю, молодиця пiшла йому назустрiч…
Дмтро летить тихими вулицями. Ось i його подвiр'я шумує дрiбним свiтлозеленим мереживом молодого тополиного листу, бiлою хвилею пiдiймається розквiтлий сад. Орел легко перескакує рiв, i Дмитро, уже не чуючи ваги свого тiла, притримуючи рукою шаблю, бiжить до своєї хати, що, здається, сама, похiтуючись, наближається до свого господаря.