Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
В'їхали на подвiр'я, що заросло споришем. Невелика хатина, мов гнiздо ластiвки, прилiпилась бiля червоного глинястого шпиля, що, ширшаючи, спускався навислими зморшками до Бугу.
– Ощасливте нашу домiвку, – вклоняючись, пiдiйшла до них немолода жiнка в старенькому полотняному сачку.
Увiйшли в хату, чисто прибрану, застелену татарським зiллям, i Созiнов зразу взявся за кухоль, щоб вмитися. Але жiнка попередила його:
– Умивайтеся звiдси, – поставила великий глиняний полумисок.
– Чи не чари нам приготували? – засмiявся Созiнов.
– Це рiчкова бистра вода. Щоб завжди були краснi i дужi, як вода. Умивайтесь, синочки, – любовно подивилась на партизанiв i зiтхнула.
Гармонiя грала, а потiм i пiсня озвалася. Заслухалася, замислилася жiнка на порозi, перебираючи руками полинялий старенький фартух.
– Чого запечалились? – увiйшов у двiр Дмитро.
– Оце тiльки й ожило село в цi години. I дивно, i чудно слухати пiсню. Аж не вiриться, – подивилася молодиця великими сумовитими очима.
Заходило сонце, тихо осипалися вишняки, червонiла i темнiла рiка, задимiлись береги, i човник на хвилях перегойдувався, летiв, мов чорний нирок. Вулицею лунко проклепали пiдкови, i партизан на рослому конi, перехрещений кулеметними стрiчками, опоясаний вiнком гранат, велично злетiв на крутий пагорб, а потiм заховався за стiною порожевiлого квiту…
Дмитро уже знав життя своєї господинi. Нiчим воно не вiдрiзнялося вiд горя тисяч жiнок…
Може колись новi поколiння, щасливi з колиски й до домовини, з подивом i повагою згадають просту колгоспницю з-понад славного Бугу Катерину Iванiвну Руденюк, що народилась на панському полi, знайшла свою долю на вiльнiй нивi i померла вiд кулi лиходiя за те, що варила їжу партизанам…
Чоловiк її i старший син пiшли в 1941 роцi захищати Батькiвщину. Одержала вiд них кiлька коротких листiв, якi й досi десь лежать, а може i зiтлiли в землi… бо нема вже в живих Катерини, нема й хати її, тiльки чорнiють з червоного грунту обгорiлi пiдвалини…
Далi вiйна покотилась на схiд, i замiсть листiв тепер тiшили жiнку лише сни, коли бачила у них дорогi обличчя. Старшу, сiмнадцятилiтню дочку убили фашисти, – втiкала iз неволi додому. Тричi забирали її в проклятий край, i тричi утiкала з дороги.
– Нехай мене зарубають, уб'ють, так ви знатимете, мамо, що лежать мої костi в своїй землi, – говорила вона.
Катерина на своїх руках донесла вночi з царини вбиту дочку. Сама викопала яму в садку, сама й заховала пiд вишнею, не насипаючи високого горбка, бо лиходiї заборонили прибирати тiло дiвчини – хай iншi бояться втiкати. Тiльки дерном покрила мати дорогу могилу та сльозами змочила її. Прийнявся пiдрiзаний дерн, розрiсся, як горе материне. Залишилась лише з п'ятилiтньою Галиною… Аж ось i вона бiжить з вулицi, головастенька, проворна, очi довгастi з смiхотливими жмурками. Дмитро широко розставляє руки, i дiвчинка довго ; кружляє по подвiр'ї, аж поки не опиняється на могутнiх плечах.
– Дядя Митя! – смiючись, охоплює рученятами голову Дмитра.
– Тьотя Галя, – в унiсон вiдповiдає.
– Я не тьотя, – заперечує дiвчинка.
– А хто ж ти?
– Я Галя.
– Хто ж тобi такого наговорив?
– Сама знаю.
– А ще що та знаєш?
– Що ви Гiтлера уб'єте. Правда, дядю Митя?
– Правда, тьотю Галя.
– Я не тьотя.
– А хто ж ти?
– Я Галя.
– Хто ж тобi такого наговорив?
– Нiхто! – розгадує дiвчинка, що з неї насмiхаються, i ображено вiдкопилює губи.
– Ну, коли не признаєшся – викину на хату!
– Не викинете, – впевнено заявляє Галина, гарцюючи на плечах i мiцнiше охоплюючи голову Дмитра.
– Чому?
– Бо ви добрий, дядю Митя… Таким i мiй тато був. I цi наївнi слова водночас бентежать i болем наливають душу Дмитра.
Осiдлавши коня, поїхав iз Созiновим перевiряти варту: боявся, щоб на радощах не хильнули зайвого хлопцi. Потiм. завернув на майдан, де грала гармонiя i молодi партизани так кружляли з дiвчатами, що пил та вибитий спориш високо злiтали вгору. А старшi готувалися завтра виїжджати в поле: орати вдовам i партизанським та червоноармiйським родинам. На подвiр'ях бряжчала упряж, залiзо, лунко озивалися партизанськi голоси:
– Хiба це плуг? Це сльози, а не плуг: лемеша нема, п'ятка протерлася, чепiги поламалися.
– Ех, аби трактор… хоч би побачити…
– Ти, браток, тракторист?
– Та нi, кулеметник…
– А був?
– Бригадиром тракторної…
– Як земля увечерi пахне.
– На врожай…
XVII
Вранцi попрощалися iз Туром, виїхали з подвiр'я.