Гіркі землі

Палац нафтовиків стояв, і нічого йому не робилось. Ліля поторсала двері, що були замкнені, і відчула зсередини невиразний поклик. Це її відразу привело до тями. Вона хутко перейшла на другий бік вулиці. Пошта так само вистояла, а поруч з купи цегли пирскала вода з погнутої труби. І ще далеко здіймалась заграва.

— Тук-тук-тук.

Старий чоловік стукав ціпком по тротуарі. Він був сліпий і такий кволий, що Ліля озвалася до нього:

— Перепрошую, ви не скажете, що то горить?

— Війна, дитинко, війна. Але ти не бійся, війна сюди не прийде.

— Чому?

— Бо тут нема ні нафти, ні людей. А земля нікому не потрібна, бо вона гірка і нічого на ній не росте.

— Та ви не бачите, скільки тут дерев і трави! — здивувалась Ліля.

— Який хосен з дерев і трави? Вони належать Господу, а не людям. Я се бачу, дитино, серцем, а не очима, але хочу мати очі. Тому йду до найяснішого цісаря, аби повернув мені очі, що забрала війна. Чень пустять до нього старців, не проганятимуть з міста, що опинилось у вогняному полоні.

— На заході нема вогню, там туман, — зауважила Ліля. — А так хочеться сонця!

— З’явиться цісар — і засяє сонце.

— Та воно і без цісаря світило! Тепер немає ніякого цісаря.

— Ти, певно, замолода, дитино, і не знаєш, що цісар вже тут був раз, а тепер буде другий. За перший раз він не поміг нам, через те не може спочивати у гробі. Мусить зробити так, аби нас увільнити раз і назавше, а тоді вже спічне. І ми спочинемо в мирі.

Ліля подумала, що всі її зустрічі дотепер — з Касею, вчителем гімназії, Остапом — нічим їй не допомогли. А сліпий дідусь роз’яснив усе. Вона вирішила піти з ним подивитись на цісаря. Але згадала про Остапа і Касю, яких залишила в парку. Остап не зупинить Касю, якщо та надумає повернутись до свого дому. Ще й сам піде з нею. Може, цісар їм теж допоможе, ну, той, кого вони вважають цісарем?

— Я би пішла з вами, дідусю, але тут є дехто, хто потребує допомоги. Я їх знайду і дожену вас.

— Чи не оці? — дід махнув костуром.

Ліля озирнулась і побачила Остапа з Касею, які вийшли з парку. Вона кинулась до них:

— Я знаю, куди нам треба йти! До цісаря! Дідо каже…

— Справді? — зацікавлено перепитала Кася. — Підемо, аякже!

— Який дідо?

Ліля подивилась на те місце, де залишила старого. Нема нікого.

— Цісар давно вмер, — зауважив Остап.

— Я знаю! Але тепер мертві воскресли, чому б цісареві до них не з’явитись? Він перед ними добре завинив. Дідо хоче, щоб цісар повернув йому очі. У нього замість очей ямки.

— Хочете щось у нього попросити?

Його іронічне питання розсердило Лілю. Вона ніколи не була прохачкою. Та й хіба можна виразити словами те, чого вона хоче, коли сама не знає, що буде для неї найкраще. Повернути час назад, щоб вона не поїхала до Італії? Того жоден цісар не потрафить. Повернути їй віру в людей, зняти тягар кривди з серця?

— Як подумати, — зітхнув хлопець, — то я волів би жити під цісарем, а не під большевиками.