Гіркі землі
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-228-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гіркі землі». Краткое содержание книги:
У темному парку Лілю відпустило. Вона подумала, що хай би все так і було, може, люди з часом наїдяться вдосталь і помудріють. Їй закортіло піти до свого дому, лягти на диван, закрити голову коцом, щоб не було чути цього бешкету стихій, сухого тріску будинків, що розвалювались, цієї утоплениці Касі з її страшною історією, всіх тих, хто помер наглою, невідомщеною смертю. Вона досі не переступила поріг, за яким повністю зникає страх, вона блукала разом з тінями давно померлих, які готувались до чогось, може, до Страшного Суду? Але натомість їх поглинало, знищувало власне минуле. Правда, Кася вирвалася, хоч і не дуже охоче, і тепер треба відвести її від місць, що пов’язані зі спогадами. Чимось забавити, відволікти. Ось недобита дитяча гойдалка.
— Сідай, Касю, я тебе погойдаю. То моя гойдалка. Я коли верталася зі школи, на ній гойдалася.
Кася сідає. Ліля розгойдує того старого грата, тримаючись за металевий прут. Тієї гойдалки тут не мало би вже бути, тішиться вона. Напевно, збоку виглядає дивно: дві дівчини самі у темному парку. Кася сидить спокійно, але хто знає, що у неї на думці. Вона ослабла, відколи спустилась з гори, і зараз ще більше нагадує маленьку дівчинку.
«Куди тепер?» — напружено думає Ліля. Вона теж недалеко відійшла від Касі: чекає, що все зміниться, чекає на підказку. Її цікавість пригасає: вона знає, що всюди одне й те саме — розвалені будинки, порожні вулиці, духи. Цим усім керує небо. Доля Борислава залежить тепер від небесних примх.
— Там хтось є, — каже Кася, опускаючи ноги на землю і зупиняючи гойдалку. — Якийсь мужчина.
З-за товстого стовбура липи визирає бліде обличчя. Видно білий рукав.
— Хто такий? Чого ховаєшся? — гукнула Ліля, забувши, що перебуває зараз у примарному світі, де немає живих людей.
— Ой, не треба було озиватись!
Ліля суворо блимнула:
— А мені пофіг! Гірше, ніж є, вже не буде.
— Ти не знаєш, як ще може бути, ой, не знаєш, — заскімлила Кася.
— Добре, що ти знаєш.
Якби це дівча знало, що можуть зробити з такими, як вона. Ліля спитала:
— Коли ти померла?
— У тридцять восьмому.
— Тоді ти нічого не знаєш. Через рік почалась війна.
Ліля гукнула:
— Виходь уже!
З-за дерева молодий хлопець у вишитій сорочці. Криваві плями на вишиванці не здивували Лілю.
— Доброго вечора! — привітався він.
— Чи ранку! — буркнула Ліля і звернулась до Касі: — Ти його знаєш?
Бо цей хлопець явно був не з того Борислава, в якому вона жила.
— Я нетутешній, панянки. Зі Львова. Мене звати Остап.
— Мене звати Ліля, а її — Кася.
— Дуже приємно. Перепрошую, що так нагло втрапив до вашого товариства. Я помітив, що ви йдете у сад, і вирішив вас застерегти, щоб ви не йшли у той бік, — він показав у бік Губич. — І туди, — показав у бік Бані. — Там, на летовищі, правдиве пекло. Безпечні гори, але вони вкриті мрякою…
— То що ви нам порадите, пане Остапе? — ґречно спитала Кася.
«Боже, який він гарний!!» — подумала Ліля. Вона ніколи не бачила таких. Не тонкі риси, не акуратна зачіска вразили її. А те світло, що вона бачила тільки на старих фото.
— Але посередині міста безпечніше. Хіба що похмуро. Я подумав, що добре було б десь сховатись від негоди. Правда, зараз ніхто в нічому не певний.
— Є мій дім, він вцілів, — стрепенулась Кася.
— Навіть не думай! — застерегла її Ліля. — Той дім нас з’їсть і навіть не подавиться.
— Що? — перепитав Остап. — Ох, я помітив, що деякі будинки вціліли, але не подумав, що се пастка. Як би я хотів зараз опинитися вдома! Я так і не зрозумів, чим небезпечний дім панни Касі.
— То довга історія, — буркнула Ліля. — Я й сама не дуже розумію, але знаю, що Касю треба відвести від нього якнайдалі, аби дім не зміг її притягувати.
— Мені пофіг! — огризнулась Кася і відштовхнулась ногами від землі.
Ліля пирснула зі сміху, почувши жаргонне слівце з уст такої панянки.
— Це тюрма для тебе, дурна. Ти хоч розумієш, що вже ніколи б звідти не вийшла?
— Я був у тюрмі, — поважно мовив Остап, щось собі пригадавши. — Коли прийшли німці, то пустили родичів, щоб опізнали тіла. Але моя мама не змогла приїхати. Не знаю, що їй могло завадити.
— О, мені шкода! — озвалась Ліля. — Може, не знала…
— Мама думала, що в друзів у Бориславі я буду в безпеці. Вона не хотіла, щоб мене забрали на війну.
— Чоловіки повинні йти на війну! — суворо зауважила Кася. — Дивно мені з пана.
— Так. Мусять воювати, але боронити свій край, а не Сталіна, ката українського народу. Німці, принаймні, випустили наші душі із тюрми.