Гіркі землі

З-за товстого стовбура липи визирає бліде обличчя. Видно білий рукав.

— Хто такий? Чого ховаєшся? — гукнула Ліля, забувши, що перебуває зараз у примарному світі, де немає живих людей.

— Ой, не треба було озиватись!

Ліля суворо блимнула:

— А мені пофіг! Гірше, ніж є, вже не буде.

— Ти не знаєш, як ще може бути, ой, не знаєш, — заскімлила Кася.

— Добре, що ти знаєш.

Якби це дівча знало, що можуть зробити з такими, як вона. Ліля спитала:

— Коли ти померла?

— У тридцять восьмому.

— Тоді ти нічого не знаєш. Через рік почалась війна.

Ліля гукнула:

— Виходь уже!

З-за дерева молодий хлопець у вишитій сорочці. Криваві плями на вишиванці не здивували Лілю.

— Доброго вечора! — привітався він.

— Чи ранку! — буркнула Ліля і звернулась до Касі: — Ти його знаєш?

Бо цей хлопець явно був не з того Борислава, в якому вона жила.

— Я нетутешній, панянки. Зі Львова. Мене звати Остап.

— Мене звати Ліля, а її — Кася.

— Дуже приємно. Перепрошую, що так нагло втрапив до вашого товариства. Я помітив, що ви йдете у сад, і вирішив вас застерегти, щоб ви не йшли у той бік, — він показав у бік Губич. — І туди, — показав у бік Бані. — Там, на летовищі, правдиве пекло. Безпечні гори, але вони вкриті мрякою…

— То що ви нам порадите, пане Остапе? — ґречно спитала Кася.

«Боже, який він гарний!!» — подумала Ліля. Вона ніколи не бачила таких. Не тонкі риси, не акуратна зачіска вразили її. А те світло, що вона бачила тільки на старих фото.

— Але посередині міста безпечніше. Хіба що похмуро. Я подумав, що добре було б десь сховатись від негоди. Правда, зараз ніхто в нічому не певний.

— Є мій дім, він вцілів, — стрепенулась Кася.

— Навіть не думай! — застерегла її Ліля. — Той дім нас з’їсть і навіть не подавиться.

— Що? — перепитав Остап. — Ох, я помітив, що деякі будинки вціліли, але не подумав, що се пастка. Як би я хотів зараз опинитися вдома! Я так і не зрозумів, чим небезпечний дім панни Касі.

— То довга історія, — буркнула Ліля. — Я й сама не дуже розумію, але знаю, що Касю треба відвести від нього якнайдалі, аби дім не зміг її притягувати.

— Мені пофіг! — огризнулась Кася і відштовхнулась ногами від землі.

Ліля пирснула зі сміху, почувши жаргонне слівце з уст такої панянки.

— Це тюрма для тебе, дурна. Ти хоч розумієш, що вже ніколи б звідти не вийшла?

— Я був у тюрмі, — поважно мовив Остап, щось собі пригадавши. — Коли прийшли німці, то пустили родичів, щоб опізнали тіла. Але моя мама не змогла приїхати. Не знаю, що їй могло завадити.

— О, мені шкода! — озвалась Ліля. — Може, не знала…

— Мама думала, що в друзів у Бориславі я буду в безпеці. Вона не хотіла, щоб мене забрали на війну.

— Чоловіки повинні йти на війну! — суворо зауважила Кася. — Дивно мені з пана.

— Так. Мусять воювати, але боронити свій край, а не Сталіна, ката українського народу. Німці, принаймні, випустили наші душі із тюрми.