Гіркі землі

Ми увійшли в задушливу тісну хату. В сінях я перечепився об торбу з цвітом і він обсипав мої мокрі джинси, від чого я відчув почуття провини, наче був причетний до Степанової смерті. Часом мені таке здається, що я приношу нещастя. Люди розступилися, я встиг сховатися за мерову спину. Ігор Іванович десь зник, але мені в спину дихали чоловіки, що йшли за нами. Вони були мокрі, як і я, заступали мені шлях назад. Мер став на коліна, щоб помолитися, і я на мить відчув себе маленьким хлопчиком, якого тато привів на похорон діда. Я був тоді такий малий, що міг не вклякати. Зараз я збирався це зробити, але глянув на небіжчика, якого кілька годин тому бачив не готовим до смерті. На грудях у нього лежала оранжева каска. З моїх грудей вирвався крик, бо мертвий нагадав мені мого майданівського побратима, якого вбив снайпер у лютому минулого року, і далі я вже нічого не пам’ятав…

Я сидів у тісній кімнатині на ліжку і розгойдувався вперед, як маятник. Руки в мене були стиснуті в кулаки, а кулаки притулені один до одного. Навпроти просвічував блідий квадрат вікна. Я нарешті був сам. За мною ніхто не стежив. Я був уже спійманий. Ноги мої були босі, на штанинах прилип все той же цвіт глухої кропиви. Мабуть, я був непритомний і мене поклали на ліжко, а потім я неусвідомлено сів і став робити те, що робив зараз — розхитуватись, як маятник. Відколи побачив по телевізору прощання з майданівцями. Розумію, що це ознака нервового зриву і що мені слід звернутися до психотерапевта. Але як воно дізнатися, що твій приятель, який відвіз тебе до лікарні з гострим нападом, роздобув грошей на лікування, убитий і лежить поряд з іншими у труні, з оранжевою каскою на грудях. Та й не був він моїм приятелем, чергували разом на Майдані, він був від мене молодший, років 20, а може й менше, сирота. Знайшов собі дівчину, вона працювала на кухні, Олесю. Обоє ще діти. Живий Степан і близько не був на нього схожий. Але мертвий, у напівтемряві…