Гіркі землі

— Треба вміти прощати, казав отець Михаїл, наш священик, — поважно мовила Кася. — Ти ще не розумієш, що на прощенні і забуванні тримається світ.

— Неправда! То погана наука. Кривда буде повторюватись знову і знову.

Ліля хотіла додати, що якби мала дитину, то ніколи б не відпустила її у чужі краї. Але в неї не буде дітей, доки вона не зможе простити і забути. А цього ніколи не буде.

— Ось мій дім, — показала Кася. — І знову тарілка на даху.

— Сателітарна антена.

— А де дерева? Фе, бульба під хатою! Хто бульбу садить коло дому? Під хатою мають рости квіти!

— Ти панського роду, я бачу. У моєму Бориславі люди голодні: ніяк не можуть наїстися. Знаєш, є такі речі, які треба забувати, щоб не псувати собі життя. Це — бідність і голод. Але кривду забути не можна. І пробачити також.

Кася наблизилась до хвіртки, але та була замкнена. Вона пройшла крізь залізну решітку, бо ж була духом, і спинилась перед сходами, що вели до будинку. Видно, було, що вона вагалась і була дуже напруженою. Ліля не хотіла, щоб вона туди заходила. Там напевно нема нічого з минулого. Та й євроремонт зробили. І що з того? Якась сила перетворила нових господарів на птахів, і хтозна, чи вони повернуться.

Зашуміло, і з неба полився дощ. Не злива, а тихий рясний дощ, який зазвичай починається надвечір і не стихає до ранку, а часом йде по три дні, і тоді потоки перетворюються на ріки. Ліля давно вже не бачила такого дощу, бо жила в іншій країні, де небесної вологи проливається скупо. Цей дощ нагадав їй не лише дитинство: зараз він був наче розмовою неба і землі, які довго не чули одне одного.

Худенька постать мокла під дощем по один бік паркану, а по другий мокла Ліля. Чого вони чекали? Зараз вони були далі одна від одної, ніж ті самі небо та земля. Бо Кася вклякнула і склала долоні до молитви. Лілі ніколи б не спало на думку вклякати перед своєю квартирою. Що краще, подумала вона, народитись щасливою, а померти нещасною, а чи жити в нужді, а потім здобути собі щастя? Ліля хотіла б перше. Мала б про що згадати. Що тримала синицю в жмені.

То був дивний дощ. Лілі здавалось, що він падає і ззовні, і всередині неї. Такий теплий, майже невідчутний, ледь солонуватий на смак. Вона ще б довго так стояла і дивилась, як Кася в білій сукенці вклякає ніби до причастя, тільки вінка бракує. Це заворожувало, гіпнотизувало навіть. Але якийсь рух у сутінках, зліва змусив її повернутись до реальності. І звуки: гупання, тупіт, ляскіт, ледь відчутні. Щось зароджувалось у цьому місті мертвих, де ніхто вже за нею не стежив, не міг завдати болю. І вона хотіла йти назустріч, дізнатися, чим усе закінчиться.

Ліля не розуміла смирення дівчини у білій сукенці. Як це не жорстоко, але її смерть батьки пережили легше, аніж би пережили смерть старшого брата. Її образ вони намагались відігнати від себе, як і співчуття сусідів та знайомих, і їм залежало на тому, аби захистити сина. Як вони боялись, щоб він не помстився за вбивство сестри, бо сів би тоді до криміналу, а то гірше, ніж смерть. Та й чорт з ними! А Кася або дурна, або наївна, що по суті одне й те ж. Ліля не могла бути такою, хоч би й хотіла.