Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

— Вибач, не подумала. Танцювати з пультом мабуть незручно…

— Ага, — серйозно кивнув Ян, — він дивовижно незграбний. Та ще й має традиційне виховання, що тримає його на короткому дроті…

Лея розсміялась.

Зненацька її погляд ковзнув убік, спинившись на чомусь за Яновим плечем. Вона блискавично підібралася, мовби чекаючи удару.

— Скажи мені лише одне, — уїдливо промовив хтось поряд, — навіщо ти просила моєї допомоги? Я бачу, ти чудово даєш собі раду!

Це був — кліпнувши, сфокусував погляд Ян, — ніхто інший як недавній знайомець, Дан Сегал. Нині він мало нагадував себе колишнього — Левінів секретар тримався зухвало, наче п’яний підліток, проте погляд його світився цілком дорослою злостивістю.

— То нащо я був тобі потрібен? Коли могла би всю поліцейську дільницю переводити до генделиків… чи хтозна куди ще?!

Це вже тягнуло на повномірну образу.

— Мовчи! — зашипіла Лея.

Ян підскочив. Не здаючи собі справи, він вхопив нахабу за бари.

— Ти вибачишся перед нею! Зараз! Прилюдно! Твій клопіт мене не обходить, але ображати її ти не маєш жодного права!

Сегал не зробив і руху, аби випручатись. Лише глянув скоса, глузливо усміхнувся, звертаючись до Леї.

— О! Ще один готовий! І як це тобі вдається?

В ту мить Ян був дуже близький до того, щоб вперше в житті почати справжню кабацьку бійку. На щастя, тут якраз нагодився один з місцевих офіціантів — Ян нарешті зрозумів, нащо вони тут такі дебелі. Лея негайно втрутилася і почала щось гарячково пояснювати; за хвильку п’яного красунчика виставили за двері. Ян проводжав його поглядом, майже шкодуючи.

— Налий мені ще оцього зілля, — тихо попросила Лея, — повну склянку.

Він мовчки виконав її прохання. Подумавши, налив і собі. Кілька хвилин вони у мовчанці споживали вміст своїх келихів. Смак майже не відчувався.

— Ти розкажеш мені? — зрештою запитав Ян.

Лея кинула на нього болісний, скривджений погляд.

— Потім. Не зараз.

Він не знав, що йому заперечити.

— Щось я вже тут насиділася, — мовила вона, рвучко підводячись, — проведеш мене додому?

Він кивнув, і собі встаючи, аби подати їй пальто. Ян відчував — вона шукає сховку на самотині, переживаючи свою негадану кривду. Боронячи свою мовчазну, небезпечну таємницю.

Лея поспішала додому, не мовивши до нього й слова. Вже під дверима вона спинилася, поклавши долоню на його руку.

— Дякую, — тихо промовила вона, — за те що спинив того недоумка. Але зараз мені треба побути самій. Гаразд? Я подзвоню тобі… потім.

— Так, але… чекай, — розгубився він, — я ж так і не заплатив за костюм.

Вона кволо посміхнулась.

— Нехай колись. Сьогодні… я не можу брати грошей до рук — субота.

— То ти віриш в усе це?

— Та ні. Вважай просто, що я — жінка з дивацтвами. Ну все. Добраніч.

Якусь хвильку він стояв, в заціпенінні споглядаючи зачинені двері. «Іще один готовий,» — з гіркою іронією пригадав Ян.