Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва
- Автор: Соколян Марина
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-110-2
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва». Краткое содержание книги:
— Лишив би ти ту справу, — порадив Ян, — вже ж наче дістав прочухана від начальства. Мало тобі?
— Лишив би, та… не можу, — криво всміхнувся той. — Вже не можу.
Янові почулося в тому щось знайоме, страшенно знайоме. Він стояв сьогодні під жалючим снігом, прагнучи втишити подібний свербіж.
— Це, напевне, якась хвороба, — промовив він, — як у тих картярів, що програють цілі статки, бо не можуть спинитись…
Слідчий приголомшено блимнув.
— Якийсь ти дивний став останнім часом. Біжиш додому — і тікаєш на горище, хочеш напитися — і не п’єш. Набираєш трагічного форсу і верзеш дурниці. Чого б це, га?
Ведучий опустив очі, розглядаючи рвучкий танок тіней та вітру на брудній долівці. Хіба йому було в чому зізнаватись? Хіба в його недуги було ім’я?
— Нічого такого, Мартине. Мені здається, я трохи знудився — і роботою, і товариством, і домашнім побутом. А міняти щось… боюсь, що не подужаю.
Мартин пошкріб підборіддя.
— Так. Старієш, друже. Років п’ять тому не скиглив би, а робив би, як знаєш. Як тоді, коли пропав на місяць в Татрах, нікому нічого не сказавши.
— Так то ж коли було! Але ти правий — щось я трохи обважнів і пригрівся. Шкодить людині комфорт.
— Усталеність людині шкодить, — виправив Мартин, відбираючи пляшку. — І все ж таки, це — злочин: абсент без вогню та шматочка цукру…
— І краплинки опіуму, — мрійливо додав Ян. — Але зваж — ми тут відзначаємо поминки нещасної, котру облудно вважали за самогубцю…
— Ну то… веселого Різдва її бентежному духу, — виголосив Мартин, підносячи бутель догори.
Тієї ночі Янові наснилось, що примара сміється. Гарна, впевнена в собі жінка. Схожа на Лею.
А наступного дня вона сама знайшла його і покликала до себе.
П’ЯТА ЗАПОНА
Нотатки Якова Левіна
Відкрив Раббі Ельазар і сказав: «З пустелі піднімається, з пустелі тихого голосу вуст піднімається вона», і сказано, що слово мідбар, пустеля, походить від слова дібур, мовлення, бо великі сили чекають у пустелі, сили, що їх викликає до життя слово Творця.
Хто вона, чия сила у слові? Вона — втрачена наречена, за якою плаче Всесильний, вона — цариця у вигнанні. Її приречення — чекати на самотині, чекати у відлюдді, поки прийде єдиний, хто поведе її під хупу. Самотність і туга — доля цариці, самотність і туга — доля роз'єднаного всесвіту.
І лише від вуст самітниці здіймається слово надії, слово браха — благословення для тих, хто здатен почути його. Так здіймається дим від жертви всеспалення, що очищує від себелюбства та марноти.
Чому ж той, хто несе слово благословення іншим, повинен залишатися самотнім, збавляючи життя в «пустелі тихого голосу»? Можливо, між людьми — така ж запона таїни, як між Всесильним та світом творіння? Подолати цю запону можна лише змінивши власну сутність, а хто ж із нас спроможний на таку звитягу?
Той, хто чекає в пустелі, повинен залишитись самотнім або ж зменшити себе, відмовившись від благословення. Хіба можна вимагати такої жертви? Хіба можна втриматись від такої спокуси?
Суб’єкт у новому костюмі дивився приголомшено. З тим же подивом та зневірою дивився би вершник на кумедне колесо першого велосипеда чи статечна леді — на куці спіднички феміністок. Справа була не в суб’єкті навіть, а власне в самому костюмі: замість вечірньої урочистості той аж яснів хвацькою, недбалою зухвалістю, що личила б якому угорському князю чи, швидше, циганському барону. Невідь-як таке можна втнути зі звичайною трійкою, котра з простої одежини обернулася раптом на театральне — опереткове — вбрання.
— Ти жартуєш! — з надією мовив Ян.
— Та які збіса жарти?! — розсміялася Лея. — Як я казала, добре підібраний одяг розкриває приховане єство… Що-що, а підбирати я вмію. Так що впокорся долі.
— Ага, то ти хочеш сказати, що я, десь глибоко всередині — джигун і гульвіса?
Лея серйозно кивнула.
— Дуже глибоко. Мозолі натреш, поки дориєш. Але тут нема чого соромитись. Як на мене, краще бути легковажним гультяєм, аніж ото марудним педантом.
Ян радісно пирхнув.
— Ну, отже, маю завдання на вечір — явити прекрасній леді свою принадну легковажність і незрівнянне лайдацтво! Скину лише оцей покажчик істинної натури та й почну являти, не відкладаючи…